Це інтерв’ю зі Світлана Панаіотіді дала програмі «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною», коли ще обіймала посаду заступниці міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України. Наприкінці квітня цього року вона написала заяву на звільнення за власним бажанням, а сьогодні, 17 травня, Кабмін її задовольнив.
«Без сорока чотирьох днів 6 років на службі. Це ні з чим незрівнянний досвід, якому не вистачить місця в одній книжці. Дякую кожному, з ким ми проходили зріст, становлення, долання перешкод, пошук рішень і відстоювання державних інтересів», – прокоментувала своє звільнення Світлана Панаіотіді.
До вашої уваги повна відеоверсія та скорочена текстова версія розмови. Ведуча програми – Олена Єна, директорка програми «Жінки-лідерки» Національного демократичного інституту.
Спілкування зі Світланою Панаіотіді відбулося до її рішення про звільнення.
Світлано, вітаю! Одразу перше, можливо, трішки очікуване запитання – хто із політикинь вас надихає?
У світовому масштабі – це Мішель Обама. Із вітчизняних – Ольга Бєлькова. Лариса Денисенко – це людина, яку я завжди великим задоволенням їх слухаю та читаю. Мені приємно з ними спілкуватись.
Ви працювали у приватному секторі, а з 2015-го року працюєте на державній службі. Чи легко було зробити цей вибір?
Знаєте, на той момент, коли вирішувала переходити працювати на державу, у мене були дві причини. Перша – це Майдан. Інша – це, відверто кажучи, амбіції. Мені дійсно хотілось реалізуватись. Я вірила в те, що можу. Я готова була брати на себе відповідальність. І я хотіла спробувати себе у таких великих змінах. Тому що робота на державу – це можливість втілювати великі зміни.
Читайте також: Агія Загребельська: «В розпал кожного розслідування я переживаю черговий кібербулінг»
Громадський, політичний тиск, він присутній у вашій роботі?
Мені здається, що, в принципі, роботи без тиску не існує. Навіть внутрішнє сприйняття того, що ти робиш, це теж певний тиск самої на себе.
Читайте також: Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною: Уляна Пчолкіна
Ваша порада, як з цим тиском можна справлятися?
Перед тим, коли ви ухвалюєте рішення йти працювати на державу, потрібно визначити, коло людей, до яких ви звернетесь, або які матимуть право дати вам зворотній зв’язок. Сказати, що тебе понесло, ведеш себе, наприклад, неадекватно, агресивно, неконтрольовано. Що перейшов чи перейшла межу.
По-друге, треба для себе скласти перелік цінностей. Далі – що хочеш зробити. І потрібно постійно перевіряти, чи не схибив, не збився із того шляху, який ти собі визначив.
Тому що, коли тебе призначають на посаду, усі одразу стають близькими. Телефонують люди, яких ти не бачив 10-15 років, із якими був в дитячому садочку… І тут потрібно втриматись і зберегти те коло спілкування, яке ти мав.
Я постійно себе перевіряю: чи мені не соромно дивитись в очі своїм близьким людям.
«Найскладніша реформа для комунікацій – це сектор безпеки і оборони»
Які реформи найважче комунікувати?
Однозначно, найскладніша реформа для комунікацій – це сектор безпеки і оборони. Це складно навіть пояснювати простою мовою. І комунікація у цій сфері викликає великий спротив. З одного боку, усі хочуть, щоб це залишалось нерозголошеним. Тобто підсвідомо здається, що людина має тримати все в секреті. З іншого боку, коли ці секрети стають відомим і виявляються, наприклад, якісь корупційні скандали, усі хочуть, щоб це було реформовано. Але до реформ в цьому секторі суспільство не готове…
Коли я працювала в обороні, мені іноді здавалось, що я тут взагалі єдина жінка. Приходила на наради: усі чоловіки і я. Пояснювала з досвіду управлінця, що потрібно зробити, аби досягнути якогось результату. Мені відповідали: «Дівчинко, ти нещодавно тільки школу закінчила, що ти нам будеш пояснювати?».
Водночас ви говорили про те, що це одна з найцікавіших сфер, якими вам доводилося займатися. Чому?
Мені подобається рівень викликів.
Ми країна, яка воює, тому забезпечення спроможності нашої оборонки – це фактично забезпечення безпеки нашої держави, кордонів, людей. Це найвищий виклик, який можна отримати з позиції управлінця.
За дуже багато років ніхто у цій сфері не займався глибинним аналізом. Усі хочуть швидких результатів. Щоб, наприклад, провести аналіз спроможностей оборонно-промислового комплексу, знадобився рік. І ця робота ще не зроблена на 100%. Але раніше ніхто і такого не робив.
І от, коли ти це все зробив, розумієш, що ось тут вже можна йти до мети, трапляється щось, що повертає тебе в точку нуль. Наприклад, створюється нове міністерство або змінюються люди. Доводиться знову все пояснювати. І це гальмує роботу.
Для мене ще такі ситуації були пов’язані з гендернимим питанням. Виникали ситуації, коли мені казали: «Ти ж жінка, що ти можеш у цьому розуміти?».
Але, якщо говорити про світову спільноту, у цій сфері є люди із неймовірними знаннями та світоглядом, із якими дуже цікаво спілкуватись. Тому це найцікавіше, чим я займалася.
«Наш великий шлях – зрозуміти, що у жінок є такі самі права, як і у чоловіків»
Ви почали говорити про гендерну рівність. Де Україна зараз перебуває на цьому шляху?
Я би сказала так: ми постійно рухаємось в напрямку до гендерної рівності. У нас є річна національна програма Україна-НАТО, де зазначено, що в секторі безпеки і оборони жінки перебувають на рівні з чоловіками.
Читайте також: НАТО вперше в історії затвердив політику із запобігання сексуальній нарузі
Але давайте будемо відвертими, ми ще рухаємось до цього, навіть до усвідомлення того, що так може бути. І це наш великий шлях – зрозуміти, що у жінок є такі самі права, як і в чоловіків. Шлях всього суспільства, а не тільки сектору безпеки і оборони.
До великого кола ваших обов’язків на посаді заступниці міністра, власне, входять питання гендерної рівності. Розкажіть, що це означає на практиці...
В міністерстві це означає, що всі документи ми аналізуємо на предмет дотримання рівних прав чоловіків і жінок. Пишемо гендерну експертизу кожного документу. І, якщо десь недотримана гендерна рівність, даємо висновок, що у тих чи інших документах щось негаразд. Це велика робота.
«У нас дуже патріархальне суспільство, яке вважає, що чоловіки мають керувати, а жінки – готувати на кухні борщ»
Подолання стереотипів і різних гендерних розривів у багатьох країнах, які ми вважаємо взірцем гендерної рівності, тривало багато-багато років. І деякі з цих країн, обрали для себе шлях квот. Україна нещодавно запровадила гендерні квоти у виборчому законодавстві. Як ви до цього ставитеся?
Позитивно. Якщо брати досвід Норвегії, яка перша запровадила квоти, навіть там був супротив. І квоти – це ж тимчасовий захід.
У нас дуже патріархальне суспільство, яке вважає, що чоловіки мають керувати, а жінки – готувати на кухні борщ.
У нас жінок у суспільстві – більшість. Ми велика частина суспільства. Ми також маємо право висловити своє бачення щодо тих важливих питань, які фактично делеговані державі.
Читайте також: «Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною»: Ганна Новосад
Ви особисто коли усвідомили, що питання гендерної рівності для вас важливі?
Я усвідомила це достатньо пізно. Уперше у мене виникла ситуація, коли стать мала значення, коли я проходила співбесіду на роботу. І директор компанії сказав, що має погодити мою кандидатуру із керівницею юридичного відділу, а вона, мовляв, не любить жінок, особливо молодих, особливо привабливих… Я не могла зрозуміти, як взагалі таке може бути. Як це мене будуть аналізувати не по тому, що я знаю і вмію, а по тому, який я маю вигляд, скільки мені років, і що я – жінка.
Читайте також: Жіночі обличчя лідерства з Оленою Єною: Ольга Бєлькова
Мене тоді взяли на роботу. Пізніше я дізналася, що була єдиною жінкою – корпоративною юристкою, яка працювала у цій компанії.
У зв’язку з цим, чи можу я попросити поділитися вашими порадами, як боротися із стереотипами в професійній сфері?
Роз’яснення. Я вірю в еволюційний спосіб. Я не вірю в те, що ми зможемо агресивно щось змінити.
Поміркована, м’яка зміна дозволить багатьом людям усвідомлювати такі речі, наприклад, що різниця в оплаті праці, неможливість жінки десь розвиватись пов’язані з домашнім насильством.
Коли жінка не може працювати, одночасно забезпечувати дітей і отримувати належну зарплату за свою роботу, вона лишається з чоловіком, який її кривдить. Це викликає всередині родини зловживання владою, оскільки чоловік відчуває, що він головний і ставиться до жінки, як до речі. А жінка має це терпіти, тому що в неї немає іншого вибору.
Під час місцевих виборів, я знала ситуації, коли жінки відмовлялись від прохідного місця, тому що вони не могли покинути свою оплачувану роботу. Їм треба було забезпечувати дітей, оплачувати садочок, школу, забезпечувати весь побут. І це, знову ж таки, говорить про те, як важко жінці іти наверх.
«Коли ти йдеш вперед, важливо, кого залишаєш позаду»
Світлано, що вас надихає?
Мене надихають люди. Ті, з якими працюю, близькі, друзі. Надихає мрія про те, що я хочу змінювати світ, а позитивні результати дають сили іти далі.
50%
