Головна Статті Жіночі обличчя спротиву: як українки дають відсіч війні

Жіночі обличчя спротиву: як українки дають відсіч війні

2
436

«Війна — не жіноча справа»? Від початку російського вторгнення в Україну жінки впевнено відсувають на другий план гендерні стереотипи і доводять, що роблять рівноцінний внесок у перемогу. Починаючи з 2014-го року і продовжуючи нашими днями, хоробрі українки чинять спротив російській агресії: у лавах ЗСУ, волонтерстві, освіті, культурі, дипломатії й активізмі.

Про жіночі обличчя українського опору розповідає проєкт «Медіаграмотність у регіонах України»

Військовослужбовиці у лавах ЗСУ

Згідно з найбільш актуальними даними Міністерства оборони України (від 16 жовтня 2023 року), за 2 роки кількість жінок у війську зросла на 12 тисяч — зараз проходить службу майже 43 тисячі військовослужбовиць. Більше того: у військовій справі все більше рухаються у напрямку рівноправпровності та скасували усі обмеження для доступу військовослужбовиць до усіх посад.

Якщо раніше жінки могли проходити службу на посадах переважно медичних спеціальностей, зв’язківців, бухгалтерів, діловодів і кухарів, то нині — жінка в армії може бути водієм, гранатометником, заступником командира розвідгрупи, командиром БМП, ремонтником, кулеметником, снайпером тощо.

З однією з українських захисниць, мелітопольчанкою Вікторією В’юнік, ми мали нагоду поспілкуватися. 

«Перемога» Вікторія В’юнік

Вікторія В’юнік
Вікторія В’юнік

Вікторія В’юнік наразі проходить службу в 40-й окремій артилерійський бригаді імені Великого князя Вітовта на посаді командира відділення зв’язку, є сержанткою. 

«Рішення вступити до лав Збройних сил України я прийняла для себе в 2016-му році, тому що моя родина, мої брати, уже на той момент обороняли нашу країну. Адже війна почалася ще в 2014-му році. На початку я займалася волонтерством, а потім теж вирішила піти на службу»

Каже, що позивний «Перемога» їй дали побратими ще у далекому 2016-му році. 

«Коли я прибула на військову службу (це була шоста хвиля мобілізації), я приїхала такою маленькою дівчинкою 19 років. Коли мене почали з усіма знайомити, там були загалом чоловіки, причому, скажімо так, такого віку, як, наприклад, мій тато, десь за 50. Мене запросили на каву, щоб познайомитись, почали питати, звідки я, що, як. Коли я сказала, що мене звуть Віка, там один такий чоловік старшого віку Миколайович сказав одразу: «О, Побєда!». А поруч із ним сидів молодий хлопчина, який одразу зреагував: «Миколайович, ну яка Побєда? Перемога ж!». Й от з того моменту вже сім років цей позивний зі мною.

На питання, як побратими ставились до такої «маленької дівчинки», Вікторія відповідає, що все було добре. «Звісно, були жарти, але я хочу сказати що на службі без почуття гумору ніяк. Були коментарі: «Боже, що за дитина, невже це навіть почали дітей забирати?» і «Боже, нащо тобі воно це все, треба виходити заміж і народжувати дітей». Було багато цікавих, смішних моментів спочатку, а потім почались уже військові будні і якось воно пішло на спад. Я ж, по суті, дорослішала у побратимів на очах, але все одно, по сьогодні, я як не Перемога, так мала».

Вікторія В’юнік
Вікторія В’юнік

Жити і знати, що ніхто не може тебе обмежити в любові до своєї країни

Вікторія радить іншим жінкам і дівчатам, які збираються вступати до лав Збройних сил України, усвідомлювати, що це серйозний крок у житті та треба бути готовими до багатьох випробувань. 

«Це може прозвучати грубо й жорстко, але це сувора реальність: тебе можуть вбити, тебе можуть взяти в полон, ти не будеш бачитися зі своїми рідними та близькими, тому що, в кращому випадку, в тебе раз на рік будуть відпустки. Але, на власному прикладі, хто б ти не був чи була, чоловік чи жінка, коли ти вперше на себе одягнеш піксель, то потім ти з ним нізащо не захочеш розлучатися».

З особистого семирічного досвіду служби Вікторія знає, що таке спротив.

«У моєму розумінні, це бути вільною незалежною людиною; жити не під чиюсь диктовку (говорячи про зараз, маю на увазі, не під диктовку ворога); це бути вільним у своїх думках, у своїх діях і не хвилюватися про те, що хтось тебе може стиснути чи переконати тебе у тому, що ти живеш і щось робиш не так. Це просто жити і знати, що ніхто не може тебе обмежити в любові до своєї країни, до свого міста і до всього того, що ти любиш, що тобі подобається, що тобі близьке та дороге.

Українці дуже змінилися у своєму спротиві: ми об’єдналися і не дали ворогу просто нас знищити і вбити. Я навіть згадую картини з окупації Мелітополя, саме ще в лютому-березні 22-го, я бачу людей, які лягали під танки, я бачу активістів й активісток, які ходили з плакатами з голими руками на мітинги проти росіян зі зброєю. Оце і є спротив»


Читайте також: Маріуполь і Мелітополь: політикині розповіли про плани відбудови окупованих міст


Я дізналася про окупацію Мелітополя від своїх рідних

Мелітополь — болісна тема для військовослужбовиці, що народилась і виросла у цьому місті. При розмові про рідне місто помічаємо, як у неї починають накочуватися сльози. Але своєї реакція наша співрозмовниця не соромиться і коментує: «Треба дати волю сльозам й емоціям. Ми люди, а не роботи. У нас є емоції, в нас є почуття, тим паче, коли розмови йдуть про щось таке рідне, дороге».

«Я дізналася про окупацію Мелітополя від своїх рідних. Для мене це був просто шок; я не знала, що робити. Я бачила ці жахливі кадри, що окупанти там роблять, що вони прийшли такі, як господарі. Це просто був жах, тому що я дуже люблю це місто, дуже сумую за ним. Останнього разу я була вдома в червні у 2021 році, коли була у відпустці. Я поїхала і навіть не уявляла, що з того моменту час почне відлік до нашої наступної зустрічі».

Але Вікторія точно знає, що обов’язково повернеться у вільний Мелітополь. Хоча і визнає: це вартуватиме колосальних зусиль.

«Спостерігаючи зараз за ситуацією, яка там відбувається, у мене очі на лоба лізуть від жаху. Я навіть не можу передати нікому злість й обурення, яке всередині в мене кипить. Але я дуже хочу повернутись, бо я там народилась, там пройшло моє життя. Я вже собі неодноразово малювала цю картинку, як воно буде, і що перше я б зробила, коли повернулася.

Якби я тільки заїхала за позначку Мелітополя, то впала б на коліна та почала цілувати землю, почала б обіймати кожне деревце… Усе те, що вони своїм гидким триколором розфарбували, я би скрізь побігла знімати та вішати прапор України. Я хотіла би побачитися з усіма дорогими моєму серцю людьми, збиратися на площі Перемоги, міцно всіх поцілувати і плакати та сміятися від щастя. 

Але для того, щоб так воно було, треба вкладати дуже багато зусиль. Люди, які там лишились, те, що зараз у них в голові, — це буде наша найбільша проблема після деокупації Мелітополя. Я знаю, що не зможу вільно ходити по місту та насолоджуватися його краєвидами, поки ті, хто підтримували окупацію, не будуть покарані»

Єлизавета Бончужна: Жіночі обличчя волонтерства

Єлизавета Бончужна
Єлизавета Бончужна

Інша наша героїня з Мелітополя  Єлизавета Бончужна. Вона активістка, проєктна менеджерка та працює в громадському секторі.

24 лютого вона зустріла вдома в місті Мелітополь Запорізької області. На той момент Єлизавета працювала в організації Українська волонтерська служба. Тому після того, як у її рідне місто зайшли окупанти, вона не спинилася і продовжувала допомагати іншим. Як каже сама Єлизавета, її волонтерство у той час можна умовно розділити на три основних частини. Одна з них – онлайн-волонтерство. 

«На початку повномасштабки у мене був телеграм-канал волонтерської спільноти, яку я розвивала. Він був не суперпопулярним, там було щось близько 200 людей. Але у перші дні повномасштабного вторгнення люди почали туди масову додаватись: були і російські боти, але здебільшого це були люди, які хотіли дізнатися про ситуацію в місті та мали у ньому родичів. Кількість підписників виросла до 800 чи 900. Спочатку я писала туди повідомлення на зразок: «Зберігаємо спокій, не панікуємо», тобто, інформаційна така підтримк. Але потім мені почали писати в особисті, питати, чи я маю якісь ліки або речі. Інші люди писали протилежне: я можу віддати певні речі або ліки. У місті був уже хаос, нічого не було зрозуміло, дуже багато людей потребувало ліків.


Читайте також: Як згуртованість рятувала Добрянську громаду


Я тоді поєднувала ці умовні пари: тобто, коли я розуміла, що тут мені пише зовсім невідома жінка, що в неї є певні ліки для людей з діабетом, але вони їй не треба, а інша людина пише, що в неї батьки літнього віку, які потребують цих ліків, я поєднувала їх між собою. 

Я все це робила в онлайні, виставляла історії: тут уже неактуально, тут ще потреба є.  Запит на ліки був величезний, адже аптеки були в перші два дні розкуплені майже всі. У мене подруга, яка зараз в полоні, працювала фармацевткою. Я з нею була на контакті, запитувала, чи є в неї в аптеці ті або інші ліки, а коли їх не було в неї, вона дивилась по мережі. Я далі перенаправляла людей»

Акції спротиву та підтримка людей

Іншим напрямком допомоги, з яким працювала Єлизавета, була допомога людям, які постраждали від російського вторгнення. 

«У перші дні повномасштабного вторгнення ми мали можливість виплатити грошову компенсацію людям. Я збирала дані в Мелітополі, Мелітопольському району, Василівці та Василівському району, вносила їх, а потім цим людям видавалася виплата. Ці кошти допомогали їм виїхати, до прикладу, або закупити харчі, бо людина з інвалідністю їх потребувала. Я розуміла, що людям дуже треба ця допомога. Звісно, ремонт у перші дні ти не зробиш, але для існування воно давало мінімальний старт насправді»

А третя частина роботи безпосередньо фізичне волонтерство. 

«Коли почали відкриватися гуманітарні штаби, вони дуже потребували зайвих рук. Якось я прийшла в один із найближчих до мене штабів, а виявилася, що там працює моя менторка по одному проєкту. Вона мені розповіла, що будуть речі, які треба сортувати, перекладати, видавати, фіксувати. Ми домовились, що наступного дня, якщо штаб відкривається, вона мені телефонує і я приходжу. Але наступного ранку я прокидаюсь, а зв’язку немає взагалі ніякого. І я просто збираюсь, розумію, що там холодно, беру чай у термос, беру варення та консервації, щоб принести в цей штаб і приходжу. Вони навіть здивувались, що я прийшла попри відсутність зв’язку. Я сортувала речі, які люди самі приносили, адже не було ніякої гуманітарної допомоги. Роботи було багато»

Єлизавета Бончужна
Єлизавета Бончужна

Також Єлизавета брала участь в акціях спротиву містян проти окупації.

«Згадуючи про це, маю дещо двоякі відчуття. Адже було так, що наша Площа ніби на дві частини була розділена. Там, де сама площа з фонтаном, збиралася проукраїнська сторона, всі у прапорах, з гаслами, співаємо гімн, вишукуємось в колону… А на другій стороні стояв російський КамАЗ з гуманітаркою, біля якої була черга людей. Чимало з них прикривали обличчя капюшонами. Я у той момент відчувала, що це дуже символічно, що площа розділена на дві частини: повинно бути об’єднано, а у нас розділено»

 Ірина Нурулліна: Навчати попри окупацію

 Ірина Нурулліна
 Ірина Нурулліна

Наша наступна співрозмновниця  Ірина Нурулліна  освітянка. Наразі вона обіймає посаду заступниці директора з виховної роботи у Херсонській багатопрофільній гімназії № 20 імені Бориса Лавреньова Херсонської міської ради.

Повномасштабне вторгнення педагогиня зустріла у потязі Одеса-Костянтинівка, адже їхала до Слов’янську на курси підвищення кваліфікації. Ділиться: коли повернулась у Херсон уже за кілька днів після 24 лютого, відчула біль і злість від того, що відбувалося.

«У мені прокинувся їжак, який дуже так наїжачився. Була захисна реакція, але вона більше викликала відчуття гніву і несправедливості, тому що, дійсно, тут ніхто нікого не кликав. Мені боліло за те, що буде, за те, що я чую, за те, що відбувається з моїм містом».

Спротив — це про те, що я живу в своїй країні, живу своє життя

Коли розмова заходить про спротив, Ірина ділиться, що для неї він був внутрішнім. 

«Спротив він був всередині мене. Часом мені здавалось, що у мене на обличчі все написано, тому я одягала кепку, окуляри, коли виходила з дому. Для мене був супротив носити браслет жовто-блакитний і не боятися чи соромитися цього. Спротив це про те, що я живу в своїй країні, живу своє життя, а тут прийшли люди, мене від чогось звільняють і розказують мені, що я весь час жила не так, говорила не про те, не тією мовою, а я з цим не згодна. Мій супротив це про те, що я думала українською. Мій супротив у тому, що я повернулась додому, бо я вдома, а не вони. І я хочу жити в своєму місті, дочекатись на своїх солдат для того, щоб вони захищали моє місто і мене, бо я українка і земля ця українська»

Також Ірина згадує про одну історію супротиву іншої жительки Херсона.

«Для мене яскравий приклад супротиву це історія кондукторки тролейбуса. Окупанти на тролейбусі почали клеїти рекламні наліпки, де зображений суворов, потьомкін й ушаков, текст типу: Херсон колибєль чорноморського флота, що це ісконно російська земля. Й от я одного разу, повертаючись з роботи, зайшла в автобус. А кондукторка до мене: доброго вечора, оплачуємо проїзд, будь ласка. Я просто підійшла до неї, заплатила і подякувала»

 Ірина Нурулліна

Навчання в окупації

Спочатку освітній процес у Херсоні було призупинено й педагоги чекали на вказівки від адміністрації. А вже у квітні процеси почали відновлюватися. Ірина Нурулліна працювала у районі, де було багато багатоповерхівок і жило багато людей, тож у якийсь момент батьки просто почали приводити дітей, адже потрібно було заробляти на життя.

«До літа адміністрація закладу вирішила, що ми почнемо впроваджувати роботу на умовах приміського табору. Я працювала як вихователька в таборі. Аргументували це так, що ми працюємо не для якихось привезених дітей, а для наших херсонських і за українськими програмами та українським фінансуванням. Ми проводили розважальні заходи або майстер-класи, ходили разом у дитячий клуб-кафе «Золотий ключик».

Перший раз, звісно, коли ти розумієш, що десь там щось летить і бахкає, ти все це чуєш, але не до кінця розумієш, як це сприймають діти. Бувало таке, що ти сидиш в приміщенні, щось там з ними робиш, наприклад, якусь аплікацію ліпиш і чуєш, що десь починає гепати, то починаєш підвищувати тон, розповідати щось гучніше. Дуже важливо контролювати себе, в першу чергу, свої реакції й обличчя, щоб діти відчували, що дня них це для них безпечний простір.


Читайте також: Наталія Зубар: Документування воєнних злочинів — це марафон, а не спринт


Були і сумні ситуації. Коли ми ходили на територію дитячого клубу-кафе, у нас там поруч невеликий майданчик на вулиці, з гойдалками, гірками та лавочками. І коли відбувався черговий обстріл, маленька дівчинка залізла під лавку і ніхто довго не міг зрозуміт, де вона ділась. А після того, коли вже почали з нею розмовляти і прийшла її мама, виявилося, що вони виїхали з під обстрілів з Чорнобаївки. У дитини тригер на будь-які гучні звуки, але ж батьки не завжди нас, вихователів, про таке попереджають.  

Ми намагалися з дітьми не торкатися цих тем, говорити про дитинство, про добро. Майстер-класи, які я проводила для дітей, якраз були про щось таке: про сонечко з промінчиками добра, про найкращі спогади, про хобі, про літо… Всіма можливими методами намагались відволікати їх від того, що десь дуже близько бахкає і гепає».

Занадто жовто-блакитна для вас

Ірина згадує: така робота тривала ще до серпня, а вже тоді в адміністрації закладу попередили, що з 1 вересня планують переходити на роботу з так званою окупаційною владою. Згадує:

«З нами дуже розумно велися розмови. Типу: єслі вам убєждєнія нікакіє нє мєшают продолжить работу, єслі ви хотітє заработать дєньги на проживаніє, то всьо у вас будєт хорошо. Єслі же у вас єсть какіє-то другіє мисли по етому поводу, прєдупрєдітє адміністрацию, чтоби вам оформілі документи.

Я знаю, що з кожним бесіди велись різні. Я просто прийшла, не хотіла ні з ким скандалить, мені здавалось, що моя позиція була зрозуміла. Але після того я дізналась, що в адміністрації на мене чомусь були інші плани, вони були впевнені, що я буду виконувати вказівки, але ні. 

Я відчувала, що не хочу мати нічого спільного з цією історією, бо я занадто для вас жовто-блакитна…»

Після виїзду з окупованого міста Ірина Нурулліна активно займається волонтерством. Кілька разів ставала доноркою крові в Одесі. Однак, згадує, що тричі встигла здати кров у Херсонському центрі крові і знала, що її кров безпосередньо воювати почала ще в окупації. 

Ірина Нурулліна

Найбільше часу після евакуації Ірина присвятила плетінню маскувальних сіток і кікімор, а також каверів на нашоломники. Зізнається: певний період ходила на волонтерку майже щодня, як на роботу.

«Сітки – це такий розхідний матеріал, але дуже кропітка робота. Їх постійно потрібно і для мене це таке певне розуміння, коли ти відкриваєш новини, читаєш усе це і хочеться зі шкури випнутися, щоб щось зробити…Але, на жаль, я не в тій фізичній підготовці і в мене немає такої кількості знань, щоб брати автомат в руки. Проте дуже хочеться щось робити. То що я робила? Йшла, різала тканинку, плела сітки, закривала запити»

Зараз Ірина поєднує волонтерство з основною роботою. Є кураторкою комісії з питань культури та духовного розвитку міського учнівського парламенту управління освіти Херсонської міської ради. Пропагує все українське: українські пісні, мову, кухню, традиції та вбрання, щоб діти та підлітки цікавилися всім рідним. 

Про донецьку любов до традицій і збереження кримськотатарської ідентичності – читайте у другій частині історій про жіночі обличчя українського спротиву.

Більше публікацій
Більше публікацій 50%
Більше публікацій Статті