Головна Статті «Ми змушені воювати на два фронти»: історії жінок у війську

«Ми змушені воювати на два фронти»: історії жінок у війську

15
4,265

Як жінкам ведеться в армії? Чи просто їм отримувати бойові посади? З якими стереотипами та упередженнями доводиться стикатися? Чи є в армії місце для сексуальних домагань? 

Про це ми запитали в сімох українських військовослужбовиць, більшість із яких воліли залишитися анонімними.

Історія перша: «На початку своєї кар’єри я сама поширювала гендерні стереотипи»

Христина з позивним «Кудрява» офіцерка Національної гвардії України. Її шлях як військової розпочався в Івано-Франківську у квітні 2013 року з підписання контракту. Спочатку працювала на посаді керівниці культурним дозвіллям військовослужбовців та роботи з громадськістю.

«Щодо упереджень та сексизму у війську, то вони супроводжують мене всі десять років моєї служби. І скажу навіть більше — на початку своєї кар’єри я сама поширювала гендерні стереотипи, жила в парадигмі патріархального світу, розділяла професії на жіночі та чоловічі, вважала, що в будь-якому середовищі «жінка повинна залишатися жінкою». І транслювала це своїм військовослужбовцям. Проте з часом ця риторика змінилася. І тоді «жінка повинна залишатися жінкою» перетворилося на «людина повинна залишатися людиною». Незалежно від обставин, місця, посади й часу, в якому вона перебуває», — каже Христина. 

Проблема, яка завдала їй труднощів під час служби, – це те, що жінок відгороджували від повсякденної роботи та військової підготовки. За словами захисниці, бійчині рідше їздили на полігон, тренувалися зі зброєю, у них було менше дисциплін, пов’язаних зі службою. Навіть сьогодні, в умовах війни, жінка має доводити, що гідна виконувати свої безпосередні обов’язки. У чоловіків такого клопоту немає.

«Коли я вирішила будувати військову кар’єру, то вступила до вишу для отримання офіцерського звання. Тоді я зіткнулася з тим, що після трьох років контракту у мене мав би бути певний багаж знань і досвід. Але на жаль, цього не було. Мені стало некомфортно. Я почала аналізувати, чому так сталося. І зрозуміла, що чоловіки обмежують жінок, хочуть їх відгородити й таким чином уберегти. А потім це позначається на нашому професійному розвитку».


Читайте також: Рух Veteranka запустив подкаст про жінок на бойових посадах


За словами Христини, жінкам часто складно позиціонувати себе як командиркок. Адже парадигма у патріархальному суспільстві така, що жінка нібито не може командувати чоловіками. Хоча є чимало жінок, які володіють необхідними лідерськими якостями, щоб брати відповідальність за підрозділ. 

«Про гендерну рівність потрібно говорити не тільки в армії, а й у суспільстві загалом. Адже гендерні стереотипи поглинаються якщо не з молоком матері, то з дитячого садочка точно. Ми й надалі розділяємо жіночі та чоловічі спеціальності, ще досі з телевізора нам говорять про те, хто й чим повинен займатися. Я не кажу про всі інші види дискримінації, наприклад, за віком чи наявністю дітей», — переконана військова. 

Історія друга. «До бойових посад не дуже хочуть допускати»

Військова з позивним «Ліліт» хотіла в армію ще 2014 року. Незважаючи на те, що деякі родичі пішли захищати країну, родина її ідеї не схвалила. Все зводилося до того, що це чоловіки служать, а їй потрібно бути корисною тут. Ліліт вирішила, що у випадку повномасштабного вторгнення вона піде до війська. Так і сталося.

«Якщо жінка не має конкретної військової спеціальності, то її ставитимуть на більш тилові посади. Але до бойових не дуже хочуть допускати. Керуючись тим, що «ніт, там можна загинути, там складно». На жаль, такі проблеми є і зараз. Але враховуючи, як багато дівчат показали дуже хороші результати саме на бойових посадах таких проблем, мабуть, стало менше».

Водночас бійчині доводилося чути закиди на кшталт «вона прийшла мужика знайти» чи «зараз заміж, а потім — у декрет». Коли військова хотіла поїхати в більш небезпечну ділянку фронту, їй голосили «тобі дітей ще народжувати!» Не обійшлося, на жаль, без небажаного флірту та «підкатів» із боку деяких чоловіків. Проблема поглибилася після приходу нового командира. Ліліт навіть довелося розіграти стосунки з одним військовим. Просто для того, щоб до неї вже не чіплялися.

«Ми достатньо довго грали роль пари. І його особливо не чіпали, і мене. Не всі розуміють, що таке «ні». В принципі, таке багато де трапляється. І в цивільному житті я також із цим стикалася не раз. Коли двічі, тричі говориш «ні», а чоловік не розуміє. Думає, що ти ціну собі набиваєш. І продовжує досить наполегливо добиватися твоєї уваги», — пригадує військова. 

«Якщо жінка йде в армію, вона розуміє, на що підписується»

Згодом Ліліт захотіла піти в одну зі штурмових бригад. Там служили друзі, з якими військова проходила тренування. Вони добре знали, що Ліліт не та людина, яка десь тихенько відсиджуватиметься. Але її плани сприйняли без ентузіазму. 

«Вони казали: «Працювати на виїздах ні. Бо ти дівчина. Наприклад, тебе буде поранено. Якщо це чоловік, ми могли б його залишити без найменших докорів сумління. А жінку покинути не можемо. При тому, що це може бути провалене завдання, що може загинути вся група». З одного боку так, тебе не покинуть, класненько. А з іншого не покинуть лише тому, що ти жінка. Тебе не сприймають як бойового побратима. Хоча ти можеш бути крутою військовою, таким собі Рембо в спідниці. І вони це говорили неодноразово: «ти молодчина, але ні».


Читайте також: «Патріархат — це постріл у ногу»: підсумки дискусії про потреби жінок у війську


Потім пропонували тилові посади, закликали тихенько сидіти та перекладати папірці. Також військова чула нарікання, що жінкам треба створювати якісь особливі побутові умови. Ліліт із цим не проходжується. Бо в армії вона живе в таких самих умовах, як і чоловіки.

«Треба говорити, що жінки в армії мають бути. Війна в нас надовго. Рано чи пізно прийдуть до того, що мобілізовуватимуть активніше. І жінок також. Багато дівчат ідуть добровільно до війська. Вони вчаться на бойові посади, йдуть в артилерію, в піхоту, в снайперки. Мабуть, немає жодної військової спеціальності, де б не було жінок. І говорити: «сиди вдома та вари борщі» чи «складай папірці» — це неправильно. Адже жінку треба судити за фізичною спроможністю, підготовкою, мотивацією. У мене були хлопці, які казали: «краще нормальна жінка, яка знала, куди йшла, ніж матусин синочок, якого впіймали та запхали в армію. І він тут ниє і трясеться під кожним обстрілом». Якщо жінка йде в армію, вона розуміє, на що підписується».

Історія третя. «Навіть друзі, які вважають себе профеміністами, сипали жартами замість путніх порад»

Інша військова, яка поділилася своєю історію, жила в Києві. До повномасштабного вторгнення працювала редакторкою. Але після 24 лютого вирішила піти служити. На той момент киянка, крім непоганої фізичної підготовки, не мала жодних корисних навичок. Тому почала їх здобувати – покращила фізичну форму, навчилася водити авто, опанувала керування безпілотниками. Восени 2022 року вона спробувала стати на облік.

«І тут розпочалися перші веселощі. Працівник ТЦК порадив мені прийти після війни, бо зараз треба вчити чоловіків військовій справі. Взимку 2022 я прийшла в інший ТЦК, щоб спробувати ще раз. Мені сказали, що з моєю освітою люди не потрібні, але порадили піти вчитися на бухгалтерку. Хоча мене зовсім не цікавила робота в тилу. Я заповнювала безліч анкет, але мені не відписували. Запитувала у друзів, але вони або не радили йти в їхній підрозділ, або їхні командири відмовляли, коли виявлялося, що кандидат із навичками такмеду й управління дроном – це жінка. Навіть друзі, які вважають себе профеміністами, сипали жартами замість путніх порад».

Загалом жінка отримала 14 (!) відмов. До того ж, військовослужбовиці  неодноразово доводилося чути фрази на кшталт «навіщо ви йдете, у вас же така хороша робота?», «що ваш чоловік думає про це?», «ви не розумієте, що робите», «ви можете піти звідси й жити нормально». Замість того, щоб брати ці закиди до уваги, жінка продовжувала вчитися такмеду, пройшла курси операторки БПЛА, покращила своє здоров’я, підкачалася. На п’ятнадцятий раз у неї таки вийшло. Бійчиня нарешті знайшла підрозділ, де її цінують за навички й готовність навчатися.

«Спочатку з жінок треба зняти тягар репродуктивної праці»

«Я не кажу публічно, що я пішла служити, – зізнається киянка. – І не планую. Бо бачила, скільки хейту виливається на захисниць у соцмережах. Поки я не була на завданнях. Це може викликати сумніви в собі. А військовим важливо вірити в себе – і жінкам, і чоловікам. Я думаю, що таких жінок, як я, які готові вчитись і йти служити, багато. Але немає системи їх рекрутингу. У ТЦК мене лише відлякували. Якщо б жінок заохочували (саме заохочували тих, хто хоче, а не мобілізовували), то сили оборони отримали би спеціалісток, яких вони зараз так потребують».

За її словами, тут би стали в пригоді жіночі підрозділи, якими командують жінки. Тоді б усі питання щодо того, чи може жінка підняти коробку й ризикувати життям, просто б не виникали. Водночас військовій не до вподоби ідея мобілізації всіх жінок.

«Спочатку з них треба зняти тягар репродуктивної праці. Я солідарна з позицією ГО «Ветеранка» в цьому питанні. І ще додам: думаю, що ситуація зміниться, бо іншого виходу наразі немає. Війську потрібні люди. І структурам доведеться реформуватися або зламатися. Це стосується не лише заохочення жінок до служби. Це і про корупцію, і про бюрократію, і про адекватний менеджмент у армії», — наголосила бійчиня. 

Історія четверта. «Ти цінна, коли в тебе вислуга, навички й досвід»

Ірина Бобик прийшла у військо за два роки до початку повномасштабної війни. 

«Тоді був кадровий голод, і молодих, здорових, адекватних жінок брали охоче. Моя мотивація була своєрідною: я вважала, що те, що називають АТО-ООС, затягнеться на десяток років. Як волонтерка я спілкувалася з військовими, бачила, що вони не продовжують контракти й ідуть. І розуміла, що громадянський обов’язок – замінити їх на посту. Бойові дії в ті роки не були такими, як зараз. Але вони були, хоч більшість цього не помічала. Час підтвердив правильність мого рішення – я зустріла повномасштабку цілком готовою.

Коли новобранка приходить у підрозділ, де вона нікого не знає й ніхто не знає її – зазвичай її сприймають у штики. Як казала Оля Сімба, «коли приходить чоловік, він молодець, поки не доведе протилежне. Якщо приходить жінка, то вона — курва, поки не доведе протилежне».


Читайте також: Андріана Ковалишин: Коли я в «пікселі» чи в «мультикамі», чоловіки відразу опускають очі


Цінність військової зростає, каже Ірина. Але жінці доводиться бути ідеальною та працювати вдвічі більше за середній показник у підрозділі. Тільки тоді її поважатимуть. Також жінка може зіткнутися з низкою неприємних моментів. Приятель по службі може почати чіплятися. Право вийти на бойові доведеться виборювати. Попри хороші навички в стрільбі, можуть відправити вчитися на медикиню. 

«Уже згодом, перевівшись в інший підрозділ, я змогла змінити військову професію. Ситуація трохи кращає, я це помічаю. Люди звикають до жінок на бойових посадах. Навіть до того, що жінка – їхня командирка, інструкторка, більш досвідчена бійчиня в підрозділі. Але ти цінна, коли в тебе вислуга, навички й досвід. Я бачу по своїх подругах, як неохоче беруть тепер новобранок без досвіду на службу на бойові посади. Це справді паскудно, бо хлопців без досвіду беруть охоче», — каже Ірина Бобик.

Історія п’ята. «Ти жінка – і тому в цьому батальйоні сапером не будеш»

Військова, яка просила не називати її імені, пригадує, що коли почалася повномасштабна війна, вона вирішила піти до тероборони. Через наявність медичної освіти її призвали до ЗСУ на посаду санітарки-радіотелефоністки. З сексизмом зіткнулася з першого дня своєї служби. Наразі в її батальйоні лише дві жінки. А керівний склад – це колишні радянські офіцери, які не розуміють, що людина прийшла в армію добровільно.

«Через два місяці моєї служби медиком, а точніше санітаркою, прибиральницею, кухарем тощо (суто «жіночі» обов’язки, як вони говорили), я вирішила перевестися до іншого підрозділу. Мене дуже захопила саперна справа. І я твердо вирішила, що це моє. Ще пару місяців займалася папірцями в стройовій, щоб добитися цього переводу. І коли в мене нарешті вийшло, нас відправили на Донбас. Там понад рік я охоче працювала, підривала, ставила міни нарівні з хлопцями. І коли ми невеликою групою зайшли в сіру зону, щоб поставити пастки, мій командир подав мене на підвищення. А натомість комбат, дізнавшись про це, заборонив мені виходи на позиції. Ще якийсь час я просилася, ходила неофіційно», — розповідає військовослужбовиця. 

Керівництво згодом її викликало та заявило, що на позиції вона вже не ходитиме. Тому не може залишатися зі своїм підрозділом і мусить перевестися в штаб на папери. На всі аргументи була одна відповідь: «Ти жінка – і тому в цьому батальйоні сапером не будеш. І на позиції теж не ходитимеш». Військову перевели до роти працювати санітаркою, хоча на ділі посадили в штаб за папери.

«Далі був нервовий зрив, лікування, реабілітація. Приймати важкі препарати треба ще рік. Думаєте, на цьому все закінчується? Ні. Відразу після лікування мене знову починають смикати. Переводити в стройову частину, потім у медпункт, звідки я починала. Наразі я знову займаюся прибиранням і приготуванням їжі. Із сексизмом із боку керівництва тяжко боротися. Але я ще не здаюся. Написала рапорт на переведення в резервну роту, щоб піти звідси. Але мене не відпускають», — зауважила бійчиня. 

Історія шоста. «Перепоною я б назвала ставлення до жінок, як до квіточок, яких треба берегти»

Ця військова думала піти в армію ще 2014 року, хоча на той момент була надто юною. Але після повномасштабного вторгнення зрозуміла, що час. Для її близького оточення мобілізація не стала сюрпризом. Потрапити в армію було непросто, адже жінка хотіла саме на бойову посаду. Але всюди, куди вона телефонувала, одразу заявляли, що «жінка – в штаб».

«По суті я півроку шукала посаду. Та й то мене взяли через велику нестачу кадрів. І я мала знайомих, які могли за мене поручитися. Тому перепоною я б назвала ставлення до жінок, як до квіточок, яких треба берегти. Проте дрібних і об’єктивно слабких чоловіків ніхто не оберігає. Кожен, хто дізнавався про мою мобілізацію, робив висновок, що я або медик, або на медика. Але це упередження. Я принципово не хотіла бути медиком, адже це надто тяжка робота для мене. Потрібно емоційно включатися. На навчаннях узагалі був жах, бо не домагався там тільки лінивий. Та й ставлення до нас було як до немічних», — каже бійчиня.

За її словами, якість навчання була така, що часом захисниця мусила показувати хлопцям, як правильно користуватися автоматом. Дехто сприймав це скептично. Адже є стереотип, що жінка не може вміти користуватися зброєю. 

А ось у батальйоні ситуація в сенсі сексизму ліпша. Вона там єдина жінка на бойовій посаді, як і всі, ходить на чергування. За словами військової, у чоловіків це викликає подив, але й повагу також. Хоча спершу вони були налаштовані до неї скептично.

Історія сьома. «Я стикаюся з сексизмом та мізогінією ледь не щодня»

«Я не могла стояти осторонь, мені було важливо вплинути на ситуацію, — розповіла інша військова. Я вирішила йти у військо, бо відчувала в собі сили, а головне — мала глибинну мотивацію. Держава потребувала мене. Батько спершу думав, що це просто якісь тренування, розваги. Але як поїхали на схід, то почав переживати, збагнув, що дочка пішла в ЗСУ. Друзі й подруги поставилися з розумінням. Записалася у львівське ТРО. Мобілізували мене не одразу, а після місяця «служби». Бо забули. Весь березень та квітень я тимчасово займалася психологічними тестуваннями. Хотіла в піхоту».


Читайте також: Людмила Ясененко, медикиня: Мені говорили, що я маю народжувати дітей і варити борщ


Але її записали в діловодки. Близько року військова добивалася переведення в бойовий підрозділ. У піхоту її не брали, сміялися з таких намірів. А людей там усе меншало. Зараз військова служить у мінометній батареї. Проте її все ще гальмують і не дають робити те, заради чого вона пішла на службу.

«Сумніваються в мені, хоча я не гірша за інших бійців. Просто тому, що я жінка. Я стикаюся з сексизмом та мізогінією ледь не щодня. Дурні стереотипи, постійне акцентування на статі, інфантилізація, знецінення та зневага. Домагання вербальні та невербальні. Чоловіки постійно акцентують на стереотипі, буцімто жінки немічні та слабкі. Кицяють, сонечкають і тикають, дивлячись згори вниз. Коли щось розвантажуємо, виривають коробки з рук, створюючи травматичні ситуації. Відмовляють мені в поїздках на бойові, бо їм мене «шкода». Наче я немічна десятирічна дитина. Ставляться як до недолюдини. Або як до дитини. І це – під прикриттям добрих намірів».

«Жінок в армії зневажають, сексуально об’єктивують, домагаються і знецінюють»

«Коментують моє тіло. Часто дозволяють собі сексуалізовані коментарі. Деякі чоловіки лізуть обійматися, деякі — цілують, ігноруючи обурення. Були також ляскання по сідницях. Побратими часто дозволяють собі обійняти за плечі, талію чи нижче, попри моє обурення. Чоловіки за спиною обговорюють посестер як шматки м’яса. А деякі й в обличчя. Мені пропонували секс люди, з якими в мене були лише робочі стосунки», — обурюється військова. 

Також, за її словами, є проблема зі скляною стелею. Жінкам неймовірно важко прорватися на командирські чи просто важливі посади, їх знецінюють, зневажають, насміхаються. Наприклад, між чоловіком та жінкою з аналогічними навичками перевагу нададуть першому. Навіть якщо він менш надійний або взагалі алкоголік. Рапорт військової щодо сексизму ігнорували два місяці, а коли вона наполягла на розгляді — погрожували зробити винною і стягнути кошти. Так само ігнорували скаргп про домагання до інших жінок, а незгодних просто карали. 

«Люди думають, що основна проблема жінок в армії – це відсутність державних тампонів і штанів, куди влізуть стегна. Ні, жінок в армії зневажають, сексуально об’єктивують, домагаються і знецінюють – це більш травматична проблема. Ми змушені воювати на два фронти. Далеко від дому та звичних справ, покинувши навчання, роботу чи дітей, ми пішли боронити країну. І змушені захищатися від своїх і заслуговувати базову повагу. Важливо говорити про рівність, бо зараз ставлення до військовослужбовиць – як до людей другого ґатунку. Якщо ми хочемо виграти війну і зробити військо сильнішим, ми повинні навчитися поважати жінок. І дати їм ті права, задовольнити ті матеріальні потреби, що мають і чоловіки».

«Для армії сексизм — це недостатня реалізація жіночого потенціалу»

Марина Лазаренко

Проблема дискримінації жінок існує і в армії, і в суспільстві загалом. На цьому наголошує виконавча директорка Інституту гендерних програм Марина Лазаренко. За її словами, соціум і донині намагається вписати жінок у певні рамки. Їм продовжують указувати, що вони мають робити і який вигляд мати. Жіночий досвід досі знецінють, а можливості обмежують через упереджене ставлення.

«Хтось вважає, що має право оцінювати, принижувати та знецінювати жінок. Це стосується й коментарів, і недоречних посмішок та натяків. Як у суспільстві загалом, так і щодо військовослужбовиць та ветеранок. Тут можна згадати публічні інциденти щодо «не десять із десяти» і «як воюють жінки, діти та собаки». І те, з чим можна зіткнутися щодня: ось це «жіночко, та що ви можете знати». І те, що чують ветеранки, коли показують своє (посвідчення) УБД. І те, що військовослужбовиці, окрім того, що виконують бойові завдання, змушені ще доводити, що вони це реально можуть робити. І найважче, на мою думку, коли такі коментарі можна почути від інших жінок», —  каже Марина  Лазаренко. 

За її словами, крім матеріального забезпечення, невирішеним залишається питання щодо можливостей отримувати військове звання. Адже досі є упередження щодо жінок на керівних посадах у війську.

Експертка також додала, що наразі немає механізмів реагування на сексуальні домагання та насильство щодо військовослужбовиць.

Але водночас зміни є, каже Марина Лазаренко. І це дає надію. Зокрема вона згадала останнє дослідження «НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень» із циклу «Невидимий батальйон». Його дослідниці проаналізували зміни в гендерній політиці у військовій сфері за період із 2014 до 2023 року. Вони відзначили такі досягнення, як відкриття бойових посад для жінок, ухвалення закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях», а також надання дівчатам можливості навчатися у військових ліцеях.

«Окрім того, у позитивний бік змінилися підходи медіа щодо висвітлення служби військовослужбовиць. Жінки з’явилися на фото та відео офіційних сайтів, сторінок підрозділів та закладів військової освіти. Та і матеріали у ЗМІ про них стали більш професійними», — наголосила Марина Лазаренко. 

Жінки вмотивовані, професійні й мають величезний потенціал, що може підсилити армію

За словами Марини Лазаренко, питання гендерної рівності у війську досі актуальне. Вона переконана, що в армії насамперед мають оцінювати особисті якості та компетенції, рівень підготовки та мотивацію. І там не має виникати питань щодо чиєїсь статі, гендеру, сексуальної орієнтації, віку чи кольору шкіри. Якщо людина може якісно та професійно виконувати свої завдання, готова розвиватися та вдосконалюватися, то вона повинна мати можливість захищати свою країну.

«Під час повномасштабного вторгнення важко говорити на такі теми. Але вони важливі. Бо Україна унікальна великою кількістю добровольців, які прийшли в армію, маючи за плечима зовсім інший досвід. Але вони швидко вчаться та підсилюють армію за рахунок компетенцій, які приносять із цивільного життя (бізнесу, громадського сектору). І за моїми спостереженнями, у підрозділах, де є добровольці, мотивація та атмосфера зовсім інша, ніж там, де зібрані люди «по мобілізації». Але тут ще величезну роль відіграють командири», — зауважує Марина Лазаренко. 

На її думку, сьогодні нам потрібно сформувати культуру професійних стосунків – причому як у військовій сфері, так і в цивільному житті. Також тут не обійдеться без просвітницької діяльності та формування системи, що не толерує дискримінації в будь-якій формі.

«Зараз усе це залежить від командирів. Чула про підрозділи, де жінок сприймають як рівних, як професіоналок. І про підрозділи, де військовослужбовиці змушені щодня захищати себе від нападок побратимів, де на офіційних сторінках можуть з’являтися матеріали, які їх знецінюють. Але жінок стає все більше. Вони вмотивовані, професійні й мають величезний потенціал, що може підсилити армію. Думаю, що тут також варто говорити про створення своєрідного етичного кодексу в армії. І він має бути сформованим за цією внутрішньою потребою, має бути про гідність, повагу до кожного та кожної, хто взяв на себе обов’язок захищати країну. І в суспільстві має формуватися культура поваги до військових та ветеранської спільноти», — підсумувала Марина Лазаренко. 

Юлія Гуш

Більше публікацій
Більше публікацій Юлія Гуш
Більше публікацій Статті