Олександра Устінова – народна депутатка України від політичної партії «Голос», працює у Комітеті з питань правоохоронної діяльності.
До роботи в парламенті – відома громадська активістка, із 2014 року – незалежна експертка та членкиня правління ГО «Центр протидії корупції». Була однією з ініціаторок і лобісток створення Національного антикорупційного бюро й Антикорупційного суду.
Олександро, на початку 2000-х ви вступаєте до НаУКМА і переїжджаєте із Вінниці до Києва. Що для вас змінилося, як ви оцінюєте свою освіту?
Я вчилася у Могилянці на політології. Освіту, яку отримала, вважаю однією із найкращих, яку можна собі уявити в Україні.
Мені пощастило, що я вступила до Могилянки, де потрапила у своє середовище людей, дуже схожих зі мною. Більшість студентів вчилися не на контракті, дуже часто приїжджали із глухих сіл або невеликих містечок. Я приїхала з Вінниці, до цього бувала в Києві лише кілька разів: займалася шахами і ми їздили на чемпіонати до столиці.
Працювала з першого курсу, із третього – уже за фахом, займалась комунікаціями, а потім взялася за адвокацію.
На п’ятому курсі почала вести проєкт із боротьби проти паління, на той час у нас курило 67% дорослого населення. На мені була медійна кампанія у регіонах.
Перший закон, який нам вдалося пролобіювати – про збільшення акцизу на тютюнові вироби. Потім пролобіювали заборону реклами куріння на білбордах. І це було в часи, коли кожен другий рекламний щит був про сигарети.
Згодом ми лобіювали законопроєкт про заборону куріння у громадських місцях. Тоді нам усі казали, що люди звикли їсти в ресторанах і курити. Утім, нам усе вдалося – і реальність довкола змінилася.
Читайте також: Наталія Піпа: Колеги-чоловіки можуть легко сказати: «Краще би ти дітей бавила»
Ви працювали в ІТ-компанії, чого вас навчив бізнес?
Я прийшла в компанію, де було 60 людей, а йшла, коли там було вже 30 тисяч. Найкраще, чому вчить бізнес – це менеджменту, дотримуватись дедлайнів і чіткої відповідальності. Коли ти працюєш у бізнесі, то щороку наперед формулюєш цілі. Хочеш чи не хочеш, сам їх собі виставляєш, погоджуєш із менеджером і мусиш їм відповідати.
Є ще дещо, чого ти вчишся в бізнесі… Пам’ятаю, виникла ситуація, коли дядьку мого чоловіка потрібне було переливання крові, а донорів не було. Я просто повісила невелике оголошення у себе в офісі й попросила тих, хто може, відгукнутися. Нам потрібно було сім донорів, я за кілька хвилин зібрала 20.
Тоді почала дзвонити у різні центри крові і питати, чи роблять вони виїзний забір крові. Вони сказали, як я гарантую, що буде 30 людей, то приїдуть. Я їм відповіла, що зберу 60.
Для цього я розіслала лист працівникам офісу, зібрала статистику, домовилась із керівництвом про вихідний для тих, хто здаватиме кров. Закінчилося тим, що зібралося понад 200 охочих, причому не лише з нашого офісу. У результаті, у центрі крові казали: «розхідники закінчилися, досить уже».
Нормальний бізнес завжди заохочує проактивність. Але, я впевнена, що якби така ситуація трапилася в держустанові, то почула б: «Забудь, тобі роботи мало?»… На відміну від бізнес-сфери, сфера державного управління не просто не сприймає проактивності, а й боїться її.
Мабуть, через відповідальність…
По-перше, відповідальність. По-друге, у нас усе життя, ще з «совка», вкладали у голови: «Тобі що, більше за інших треба? Ти що, вискочка, найрозумніша?». В інших мовах навіть таких виразів немає. Бо, так, я найрозумніша, і так, мені більше за всіх треба. Це ж нормально.
Коли ви працювали у громадській організації «Центр протидії корупції», то багато писали про корупцію у сфері медицини. Із чим пов’язана ваша зацікавленість медичною темою?
Мотивували особисті причини: мій батько захворів на онкологію і помер. Це було дуже важко. Я тоді вперше зіштовхнулася з медициною у найгірших проявах: онкологічні диспансери, постійні хабарі, обмани. Пам’ятаю, батька скерували на хіміотерапію та прописали певні пігулки, і тут лікар виймає ці ліки з тумбочки і каже: «Можете купити не в аптеці, а в мене – без націнки, на 30% дешевше». Татові ліки не знадобилися… І я відчувала, що лікар це знав. Я приїхала до нього назад і кажу: «Віддайте комусь, хто не може собі дозволити купити ці ліки». А він бере і ховає їх в ту саму тумбочку…
Читайте також: Оксана Сухорукова, Міністерство охорони здоров’я: «Формально ти працюєш з 9 до 18:00, але по факту – цілодобово»
Тоді народною депутаткою була Леся Оробець, я попросила її зробити декілька депутатських запитів і з’ясувати, які ліки закуповують за державний кошт і кошти місцевих бюджетів. Після чого дізналася, що ці ліки татові мали видати безоплатно. І мене це порвало. Скажу вам чесно – ми платимо за ліки, які закупила держава, а їх перепродують лікарі…
Тоді ми зробили проєкт «Ліки. Контроль». Це була моя ідея, а проєкт працює донині. На сайті за унікальним ідентифікаційним номером можна перевірити, чи закуповують ті чи інші ліки за бюджетний кошт. Також ми добилися того, що у лікарнях вивішують перелік ліків, які закуплено.
У контексті цієї історії, наскільки сьогодні є важливою робота Державного підприємства «Медичні закупівлі України», і чому міністри охорони здоров’я Ілля Ємець та Максим Степанов намагаються на нього впливати?
У нас так сталося, що коли чесні та принципові люди приходять у керівництво, то ці люди стають найбільшою проблемою. Наприклад, НАБУ на чолі з Артемом Ситником, якого усі хочуть знести. Водночас, ніхто не хоче знести керівника Державного бюро розслідувань чи Міністерства внутрішніх справ.
Дуже схожа ситуація з ДП «Медичні закупівлі». Туди прийшов працювати Арсен Жумаділов, порядна і чесна людина. У Жумаділова була позиція, що ми зробимо найменші ціни. Наші ж можновладці турбуються не про нижчі ціни і не про кращу якість тих самих ліків, а про те, як заробити.
Я собі не уявляю Арсена Жумаділова у куртці за 620 тисяч гривень… Міністри, які купують такий одяг, і Жумаділов – це паралельні світи.
У Комітеті Верховної Ради з правоохоронної діяльності, у якому ви працюєте, лише три жінки…
Так, і це перший раз, коли там взагалі є жінки.
Чому ви пішли працювати саме у цей комітет?
Насправді я дуже хотіла йти у антикорупційний комітет. Але в якийсь момент стало зрозуміло: більшість дій, щоб відкотити реформи, будуть робити саме через правоохоронний комітет. До прикладу, зараз не приймають зміни до Закону «Про НАБУ», але вносять певні зміни до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексу. Грубо кажучи, якщо ми не можемо нічого з тобою зробити – ми тебе обмежимо.
Я також розуміла, що у комітеті буде дуже сильне лобі МВС. Тобто люди, котрі якось пов’язані з Арсеном Аваковим, просуватимуть розширення повноважень поліції. А це може призвести до побудови поліцейської держави.
Звісно, є ініціативи комітету, які я готова підтримати. Наприклад, коли ми збільшуємо штраф за порушення пожежної безпеки із 70 гривень до серйозної суми, бо це може врятувати життя багатьох людей. Але чи маємо ми давати поліції можливість просто так заарештовувати людей? Я вважаю, що ні.
У нас на комітеті можуть і матюкатися. Я кілька разів просила, наприклад, Іллю Киву, щоб він так не висловлювався. То він казав: «Олександро, перепрошую, я не хотів вас образити». Вважає, що це він мене як дівчину образив…
Читайте також: «Бродячая живность»: офіцер Нацполіції Євген Шевцов публічно образив народну депутатку
Про конфлікт у партії «Голос». Прихід до влади змінив вашу партію?
Влада людей не змінює. Влада в людях проявляє їхні найгірші сторони. Якщо ти такий всередині був і ти вважаєш, що можна піти домовитись навіть зі злом – це рано чи пізно проявиться. Для мене неприйнятні будь-які перемовини від імені політсили, які не погоджені з колегами. Я з новин дізналась, що голова моєї партії Кіра Рудик веде певні перемовини про коаліцію зі «Слугою народу». Але я не піду в коаліцію зі Степановим, Аваковим, Венедіктовою, Татаровим. Я ніколи не розуміла людей, для яких влада є самоціллю. Влада – це інструмент, щоб змінювати світ на краще. Тому для мене конфлікт у «Голосі» передовсім світоглядний і ціннісний. Бо ми йшли у політику, щоб боротися за іншими правилами.
Тетяна Безрук, для Жінки:50%
