Головна Статті Олена Швидка: Наша невеличка громада пізнала всі жахи війни

Олена Швидка: Наша невеличка громада пізнала всі жахи війни

3
5,839
Олена Швидка

Початок повномасштабної війни сколихнув всю Україну. Міста та села зазнавали нещадних атак, частина українських земель опинилася під окупацією. З-поміж них — Іванівська сільська громада, що на Чернігівщині. У перший тиждень туди ввійшли окупанти. Як розповіла сільська голова Олена Швидка, за цей час мешканці громади пережили чимало жахіть. 

«Росіяни виїжджали на трасу, наставляли дула автоматів і танків на житлові будинки. І стріляли по них. Будинки горіли. Російські солдати не давали вийти з палаючих будівель. Людям доводилося вилазити через вікна на городи і повзти до сусідів, поки їхні оселі палали. Деякі будинки вдалося б загасити, якби ворог не стріляв по людях», — пригадує Олена Швидка.

У межах кампанії #ЖінкиВідновлюють вона розповіла про окупацію та про те, як зараз відбудовується Іванівська громада. 

24 лютого згадалося все, що вивчали про цивільний захист

«Я очолила громаду ще в 2011 році. Коли вийшла з декретної відпустки, мені одразу запропонували посаду секретаря сільської ради. Мені тоді було 26 років. І я, чесно кажучи, навіть не розуміла, що це за робота. Бажання йти на цю посаду не було зовсім. Адже за освітою я економістка, у пріоритеті в мене були банки. Але тоді з маленькими дітьми (а в мене було двоє) ніхто не хотів брати на роботу. Тому я вирішила спробувати. У мене була така думка: «Не сподобається — звільнюся».

Але пропрацювати секретаркою довелося лише місяць. Тодішня сільська голова звільнилася, відбулися позачергові вибори. Олена Швидка також подала свою кандидатуру. І мешканці її обрали. 

За словами жінки, вона жодного разу не пожалкувала про свій вибір. Адже працювати з людьми їй було до вподоби. У 2016 році Олена ініціювала об’єднання Іванівської громади. У Чернігівському районі вона була першою, хто ухвалив таке рішення. На посаду голови Олену Швидку обирали ще двічі. І на третій термін якраз сталося повномасштабне вторгнення.

Олена Швидка

«Це було дуже неочікувано. Хоча десь люди вже це обговорювали. І навіть коли колеги з прикордоння писали, що по їхній території рухаються танки, мозок цього зовсім не хотів сприймати. І я просто на автоматі робила все, що потрібно було робити. Але 24 лютого згадалося все, що вивчали в 2011-2012 роках про цивільний захист як треба діяти, як розгортати свій штаб… Я навіть згадала, хто та за що в мене відповідає — хто за оповіщення, хто за явку».

Завдяки цим знанням удалося швидко розгорнути штаб, а також зібрати військовослужбовців і відправити їх до військкомату. Робота сільради перепрофілювалася. З 25 лютого це вже був повноцінний гуманітарний штаб, який забезпечував людей провізією та медикаментами. Але справжні випробування, звісно, ще були попереду… 

Було зрозуміло, що в сусідньому селі відбувалося щось жахливе

«1-2 березня мені зателефонували і сказали, що під Ягідним розбили машину з двома волонтерками. Вони везли допомогу до чернігівської лікарні. І дівчата не могли далі рухатися, ходу вже не було. Не пропускали. Тому я розмістила їх у людей з Ягідного. Але, на жаль, трапилося так, що все село росіяни зігнали в підвал місцевої школи. Ці дівчата потрапили в окупацію і просиділи місяць в полоні», — пригадує Олена Швидка.


Читайте також: Анна Левандовська: Жінки мають іти в політику, щоб робити свій голос гучнішим


Інші села Іванівської громади також не уникнули окупації. Росіяни зайшли туди 3 березня. Спочатку вони зайняли Золотинку — найменше село громади. Там проживають переважно літні люди, у яких немає доступу інтернету. У багатьох немає навіть телефонів.

«Один житель повідомив, що Золотинка окупована, що туди зайшли російські танки. І зв’язок із селом зник. Рівно через годину депутат із Ягідного повідомив, що до них заходить російська техніка і село також беруть в окупацію. І з Ягідним зв’язок зник зовсім. Я на той час була в центрі громади, в Іванівці. Я жила за два кілометри від Ягідного. Навіть із балкону свого будинку могла бачити, як там горять будинки. І що там відбувається щось жахливе. Але до останнього ніхто не міг зрозуміти, що коїться».

А 4 березня росіяни зруйнували будинок Олени. Від нього залишилася хіба що кухня з однією кімнатою. На щастя, родину прихистили сусіди, певний час можна було пожити у них. Саму Іванівку окупували 5 березня о 13 годині. Тоді односельчанка зателефонувала голові і сказала: «Олено Петрівно, на нашу вулицю зайшли чотири ворожі танки». Жінка зрозуміла, що це окупація. Буквально через кілька хвилин вона побачила, як по їхній вулиці починає рухатися російська техніка.

Дуже важко, коли ти втрачаєш когось із рідних

«Росіяни були дуже злі. Вели постійні обстріли. Виїжджали на трасу, наставляли дула автоматів і танків на житлові будинки. І стріляли по них. Будинки горіли. Російські солдати не давали вийти з палаючих будівель. Людям доводилося вилазити через вікна на городи і повзти до сусідів, поки їхні оселі палали. Деякі будинки вдалося б загасити, якби ворог не стріляв по людях», — каже Олена Швидка.

Окупанти обстрілювали громаду з усієї наявної зброї. Навіть зараз там можна знайти будь-які боєприпаси. А що стосується інших воєнних злочинів, то в громаді, за словами голови, «було все, всі жахи війни». Наслідки цих злочинів люди відчувають і нині. Під час окупації росіяни розстріляли 39 мешканців. Понад 200 людей померли. Порівняно з березнем 2021 року, смертність в цій невеличкій громаді зросла в 14 разів.

«Словами просто не передати. Думала, що час принесе якесь полегшення. Ці історії я розповідаю майже щодня. Але воно не відпускає. І мені задається, не відпустить ніколи. Дуже важко, коли ти втрачаєш когось із рідних. 8 березня померла моя бабуся, не витримавши всього того жаху. Бо були постійні обстріли, її спускали у погріб із хворим серцем і хворими ногами. Вранці 8 березня вона тихенько пішла до літньої кухні, сіла на стільчик і померла. І коли моя мама запитала, чи можна її поховати, росіяни сказали, що можна. Але цинічно додали: «Ну поймітє, ми же будєм у вас стрєлять». І так люди ховали своїх родичів у дворах власних будинків. 9 числа розстріляли мого дядька. Він воював в Афганістані. Російські солдати завели його у будинок, розстріляли і цинічно спалили разом із будинком… Тому словами не передати той біль, який я відчувала тоді. І який я відчуваю зараз», — каже Олена Швидка. 

Окупанти просто тікали

Звільнення громади відбувалося не так, як це зазвичай описується в книжках, зізнається Олена. 30 березня усі в окупованому селі відчули, що щось відбувається. Росіяни почали хаотично виводити свою техніку. А ту, яку не змогли забрати з собою, — спалювали. Було помітно, що окупанти просто тікають. На той час Олена жила вже в іншому будинку. В її тимчасовий прихисток також «прилетіло», а саму жінку разом із небайдужими сусідами росіяни вигнали на вулицю.

«Ми нарахували більше 600 одиниць техніки. А вони ж виходили не по одній вулиці. Вони тікали. Був жахливий обстріл, але ворог не міг стріляти так влучно, як на початку березня. Після обіду настала повна тиша. Ми змогли вийти з дворів і побачити сусідів. Раніше нам не дозволялося ходити вулицю. А 30 числа після обіду ми вже могли вийти і з острахом побачити, що вже ніде нікого немає. Ми бачили на трасі розстріляні автівки з тілами загиблих. А в одному з дворів знайшли перших закатованих людей», — каже Олена Швидка.

31 березня вона збиралася поїхати в сусіднє Ягідне. І по дорозі побачила українських військових. Ця зустріч спочатку викликала в усіх заціпеніння. Військові вийшли з господарського двору, де раніше стояли росіяни. Після пережитого шоку люди не одразу зрозуміли, хто перед ними.

«Але ми зупинилися. Ми розуміли, що якщо це росіяни, то в нас точно будуть стріляти. Одразу вийшли з машини, стали біля неї. І тільки тоді я розгледіла командувача оперативного командування «Північ» Ніколюка. Він ішов першим. Він також мене впізнав. Підхопив мене на руки і почав кружляти. На цій трасі ми обіймалися. Цю радість просто не можна було передати. На розмови часу не було. Але я знала, що я зраз повідомлю людям про те, що зайшли наші».

Олена Швидка та посол Великої Британії в Україні Мартін Гарріс

Військових зустрічали, неначе це промінчик сонця

Того дня Олена Швидка так і не потрапила до Ягідного. Їхати одразу було небезпечно — дорога замінована. В село жінка заїхала на наступний день, одразу після військових.

«Я можу точно сказати, що всі люди зустрічали наших військових, наче це промінчик сонця. Після того жаху, який вони пережили. Але із питанням в очах: «А що робити далі?». Бо в більшості нічого не було. Вони не знали, куди повертатися. Наприклад, більше тижня люди залишалися жити в підвалі школи. Хоча вже 1 квітня приїхали перші автобуси, які почали вивозити мешканців. Люди сідали в автобуси, не знаючи, куди вони доїдуть».

Іванівська громада дуже постраждала під час вторгнення. І мова йде не тільки про десять сіл, які безпосередньо зазнали окупації. За словами Олени Швидкої, 50% житла в громаді було або зруйновано, або пошкоджено. Кожна друга сім’я залишилася без домівки. Бо люди або втратили житло, або воно стало непридатним для проживання. Жодна будівля не вціліла повністю.

«Але найбільше вразило руйнування двох будівель. Перша — це Іванівський центральний будинок культури, який цинічно спалили рашисти. Тепер у центрі громади стоять зруйновані стіни. Дуже шкода. А в моїй Лукашівці вони створили штаб у церкві. А це була пам’ятка архітектури, дуже стара будівля. У церкві рашисти катували людей, знущалися над ними. І тут було найбільше їхньої техніки. Але влучання в церкву було здійснене саме нашими військовими. І це був крок, який не дав захопити Чернігів. Бо саме Лукашівка стала крайньою точкою боїв за місто. І люди навіть просили Бога, щоб наші влучили в церкву. Там було російське керівництво. Росіяни вважали, що в церкві вони в безпеці. На жаль, будівля згоріла. Але саме там окупанти понесли найбільші втрати. Ідеться про десятки одиниць техніки», — каже Олена Швидка.

Майже всі люди повернулися додому

«Прибирати ми почали дуже швидко. Я бачила, що багато людей після деокупації виїхали, адже їм не було де жити. Люди не розуміли, чи може повторитися те, що з ними вже сталося. А тих, хто залишився, потрібно було чимось зайняти. Згарищ було дуже багато. Ми почали з прибирання. Приїздили волонтери, я гуртувала людей. Ми дуже швидко змогли прибрати свою громаду. На жаль, мені тоді не спало на думку (і ніхто не підказав), що треба сортувати сміття. Це було дуже великою помилкою, яка відгукується навіть зараз. Бо в нас у громаді утворилися величезні гори сміття, які треба тепер сортувати і вивозити», — розповідає Олена Швидка. 

Дуже швидко їй вдалося скоординувати волонтерські та благодійні фонди. Вона залучила понад 30 організацій, з якими були укладені меморандуми. Мешканці досить скоро приступили до ремонту понівечених будівель. На даний момент більше тисячі будинків вже відремонтовані. 


Читайте також: Анна Прокаєва: Війна триває, але ми мусимо дбати про довкілля


«Можу точно сказати, що майже всі люди повернулися додому. Цей показник свідчить, що відбудова дійсно відбувається. Я розуміла, що якщо повертати людей із дітьми, то дітям треба навчатися. Бажано, щоб не онлайн, а офлайн. Тому вже до 1 вересня ми змогли відремонтувати свої школи. Так, зараз ми їх поліпшуємо, робимо ремонти. Але вже у вересні 2022 року наші дітки сіли за парти. Так само ми відновили секції та гуртки. Це також дало поштовх до повернення батьків із дітьми».

Вже півтора року в громаді активно проводиться розмінування. На жаль, цей процес нешвидкий. За словами голови, кожен день люди виявляють якісь неприємні «знахідки». Поля вже розмінували, тож аграріям удалося їх вчасно засіяти. Завдяки відновленню сполучення з Черніговом до громади повернулися люди, які працюють в місті. Хоча ще залишається багато мешканців, які через війну втратили роботу.

Хочеться, щоб громада розвивалася

Окрім відбудови житла, мешканці громади потребували і психологічної допомоги. Адже пережиті жахи так просто не стрети. За словами Олени Швидкої, такої допомоги було вдосталь. Одразу після звільнення в громаду прийшли організації, які надали своїх психологів та психологинь. А з ГО «Медичний корпус» підписали меморандум про співпрацю. Спеціалісти організації навчили шкільних психологів, як надавати допомогу. І не тільки дітям, з якими ті звикли працювати, а й дорослим. Така ж робота проводилася із учителями, медиками, соціальними працівниками й працівницями. Щоб спеціалісти, які працюють із людьми, могли допомогти їм в разі потреби.

«Мені, звісно, хочеться, щоб моя громада розвивалася. Хочеться бачити розвиток бізнесу на нашій території. Але в першу чергу потрібно, щоб закінчилася війна. Тому що вся допомога — як моїх колег, так і моя, і моєї громади, — зараз спрямована на допомогу військовим. Що мене мотивує? Моя рідна земля, де я народилася, виросла, стала мамою. Моє рідне село, яке разом із іншими населеними пунктами громади має стати кращим, ніж було до окупації. А також моя відповідальність та зобов’язання перед людьми», — каже Олена Швидка.

Вона надихається прикладом молоді та волонтерів, які не залишилися осторонь у такий непростий час, а активно долучилися до відбудови громади. Також їй додає сил підтримка сім’ї та однодумців, мешканців і мешканок громади.

«Коли звільнили Куп’янськ та Ізюм, ми припинили роботу гуманітарного штабу. У вересні я запропонувала допомогти цим містам так, як допомагали нам. Згодом ми зібрали допомогу по селах та повезли її до Куп’янська. І відтоді наша громада займається допомогою звільненим населеним пунктам. Тепер ми збираємо донати, збираємо допомогу. І веземо її людям, які цього потребують», — підсумувала Олена Швидка. 

 Юлія Гуш 

Більше публікацій
Більше публікацій Юлія Гуш
Більше публікацій Статті