Створення Європейського Союзу є однією із монументальних подій в сучасній історії. Багато політиків і політикинь, тогочасних лідерів і лідерок відіграли важливу роль у процесі його формуванні і розвитку. Однак, незважаючи на те, що серед них були жінки, роль останніх у створенні ЄС часто замовчується та залишається непоміченою. Анастасія Нардєд для ГО «Жіноча Ліга» розповідає про жінок, які створювали Європейський Союз.
Жінки, що брали участь у формуванні та створенні ЄС, і досі залишаються в тіні. На початкових етапах створення та функціонування ЄС більшість ключових фігур, які брали участь у так званих «історичних євроінтеграційних подіях», були главами держав чи урядів або топ-дипломатами певних країн. У той час, як і нині, через історичні структурні нерівності, більшість відповідних посад обіймали чоловіки.
Водночас, розуміння євроінтеграційного процесу, сфокусоване виключно на ключових «історичних євроінтеграційних подіях», ігнорує величезну політичну роботу, яка виконувалася «за лаштунками» та включала коаліційний тиск, інтенсивне лобіювання, залучених різноманітних акторів на різних рівнях процесу. А до цієї роботи часто були залучені жінки.
Читайте також: У боротьбі за жіночі права: політикині та лідерки, про яких забули
Ще однією з причин, чому внесок політикинь у створення ЄС часто ігнорують, є історичні та культурні упередження, стереотипи, відповідно до яких такі відповідальні речі, як вирішення відносин між державами «під силу» лише представникам «сильної» статі. Жінок же вважали «слабкою» статтю, якій не гоже втручатися у такі важливі питання.
Для того, щоб познайомитись із жінками, які долучились до створення ЄС, використовуємо список, опублікований на сайті ЄС у розділі «Історія ЄС». У ньому зазначено 8 визначних європейських політикинь та лідерок.
Луїза Вайс
Луїза Вайс була французькою письменницею та журналісткою, європейською політикинею та президенткою Консультативної асамблеї Європи з 1952 по 1954 роки, що активно використовувала свою платформу для захисту прав жінок і соціальної справедливості.
Луїза була піонеркою євроінтеграційного руху та відіграла важливу роль у створенні Європейського парламенту, членкинею якого вона згодом стала. Вона була однією з перших жінок, яка в 1979 році виступила з інавгураційною промовою на першій сесії парламенту у віці 86 років. У своїй промові вона закликала європейців та європейок об’єднатися на основі спільної культури, а не лише спільних економічних інтересів.
Луїза Вайс залишалася членкинею Європейського парламенту — його найстарішою членкинею — до своєї смерті у 1983 у віці 90 років. Після її смерті Європейський парламент назвав свою головну будівлю в Страсбурзі на честь Луїзи Вайс на знак визнання її відданості європейським цінностям упродовж усього життя.
Марга Кломпе
Марга Кломпе була нідерландською політикинею і вчителькою, членкинею парламенту з 1956 по 1963 роки. Однією з перших членкинь Загальної асамблеї Європейської спільноти з вугілля та сталі, першою міністеркою в уряді Нідерландів із 1973 по 1977 та членкинею Європейського парламенту з 1979 по 1984 роки.
На посаді міністерки соціальної політики Нідерландів одним із її найбільших досягнень стало ухвалення Закону «Про загальну допомогу», який замінив попередній закон «Про бідних». Це законодавство закріпило право на соціальний захист для кожного. Марга Кломпе прагнула змістити акцент із благодійності на посилення соціального захисту від держави.
До впровадження прямих виборів у Європарламент у 1979 році його члени та членкині делегувались національними парламентами країн-членів ЄС. У 1955 Марга була призначена першою членкинею робочої групи Асамблеї, що зосереджувалася на впровадженні та розширенні повноважень Європейської спільноти з вугілля та сталі й на створенні єдиного ринку, який виходив би за межі сектору.
Марга Кломпе була прихильницею тіснішої співпраці між державами-членами та підтримувала ініціативи, спрямовані на створення економічного союзу, такі як Європейське економічне співтовариство. Саме її зусилля допомогли сформувати ранній розвиток того, що пізніше стане відомим як ЄС у сучасному розумінні.
Урсула Гіршман
Урсула Гіршман була німецько-італійською філософинею і політичною діячкою 1940-1990 років. Вона народилася у єврейській сім’ї середнього класу в Берліні, де в 1932 вступила до молодіжної організації Соціально-демократичної партії Німеччини й активно боролася проти нацистів. Разом зі своїм чоловіком Альтьеро Спінеллі стала співзасновницею Європейського федералістського руху у 1943 році. Організації займалася просуванням європейської єдності та співпраці.
Урсула була однією із перших прихильниць об’єднаної Європи та працювала над сприянням співпраці та інтеграції між європейськими націями. У 1948 вона стала членкинею німецької та італійської делегацій на Європейському конгресі, який відбувся в Гаазі, й у межах якого започаткували Раду Європи. А з 1949 по 1952 рік була членкинею Парламентської асамблеї Ради Європи — попередниці сучасного Європейського парламенту. У 1975 у Брюсселі Урсула заснувала Association «Femmes pour l’Europe» (Асоціацію «Жінки за Європу») — рух, який об’єднав жінок із феміністичних і політичних кіл і досі продовжує займатися просуванням гендерної рівності.
Меліна Меркурі
Меліна Меркурі була грецькою актрисою, співачкою та політикинею, членкинею грецького парламенту з 1977 по 1989 рік, міністеркою культури Греції з 1981 по 1989 рік (вона стала першою жінкою, яка обійняла цю посаду).
У часи її роботи на Бродвеї група офіцерів правого крила захопили владу в Греції та встановили диктатуру, очолювану бригадним генералом Стіліаносом Паттакосом. Незабаром Меркурі стала однією з найвидатніших лідерок експатріатського руху, що діяв задля повалення режиму. Її грецьке громадянство було анульовано Паттакосом, на що вона відповіла: «Я народилася грекинею і помру грекинею. Паттакос народився фашистом і помре фашистом».
Меркурі була прихильницею демократії, прав людини та культурного розмаїття в Європі й прагнула сприяти тіснішій співпраці між державами-членами ЄС з питань культури, зокрема виробництва фільмів, освіти та збереження мов. Її зусилля допомогли сформувати розвиток політики, яка сприяє культурному обміну та взаєморозумінню між державами-членами ЄС наразі. Із 1985 по 1989 рік вона працювала єврокомісаркою з питань культури, освіти та молоді. Під час свого перебування на цій посаді Меркурі ініціювала кілька важливих культурних ініціатив, у тому числі програму Європейської культурної столиці, яка була заснована в 1985 році й відтоді стала ключовою подією в європейському культурному календарі.
Наразі існує Фонд імені Меліни Меркурі, метою якого є просування і поширення грецької культури в Греції та за її межами.
Читайте також: Роль жінок у зеленому післявоєнному відновленні України
Нільде Йотті
Леонільде Йотті була італійською політикинею, першою і єдиною членкинею Комуністичної партії Італії, яка стала президенткою Палати депутатів. Цю посаду вона обіймала протягом трьох законодавчих зборів поспіль (з 1979 по 1992 рік), ставши також людиною, яка найдовше обіймала цю посаду в післявоєнний час. Із 1969 по 1979 рік вона була депутаткою Європейського Парламенту, а у 1997 була обрана віце-президенткою Ради Європи.
Йотті була сповнена рішучості вести боротьбу за загальне виборче право на європейській арені. Упродовж свого перебування на посаді депутатки Європейського парламенту відстоювала прямі вибори до Європарламенту. Вважала, що народні вибори дадуть парламенту непохитний мандат і довіру діяти від імені громадян і громадянок. Її бачення об’єднаної Європи також поширювалося на розгляд геополітичних наслідків дедалі тіснішого союзу. Йотті вважала, що європейці та європейки зобов’язані позитивно впливати, наприклад, на відносини між північчю та півднем, на питання побудови миру, розвитку Близького Сходу та регулювання міжнародної системи загалом.
У сучасній Італії активно діє Фонд імені Нільде Йотті, що спрямований на підтримку та розвитку жінок у культурі та політиці. Свою місію Фонд визначає так: «Жіноча культурно-політична фундація, присвячена Нільде Йотті, має першочерговою метою зробити її стиль живим у сучасному суспільстві, особливо серед молоді. Зокрема, втілювати ціннності свободи, солідарності й соціальної справедливості та зберігаюти зв’язки з іншими жінками».
Сімона Вейль
Сімона Вейль була французькою політикинею, юристкою, активісткою, що пережила Голокост та мала значний вплив на розвиток своєї країни та ЄС. Вона була першою президенткою і першою жінкою-президенткою Європейського виборного парламенту (сучасної моделі) і обіймала цю посаду з 1979 по 1982 рік. Окрім цього, Сімона відповідала за створення Європейського суду з прав людини.
Упродовж своєї політичної кар’єри Вейль була рішучою захисницею прав жінок, прав людини, інтеграції європейських націй і провідним голосом у боротьбі з антисемітизмом. Серед ініціатив, на які вона мала вплив, — рівна оплата праці, рівний доступ до освіти для чоловіків і жінок, розвиток політик гендерної рівності в профспілках. Окрім цього, Сімона запропонувала два визначних закони у цій сфері. Перший був ухвалений 4 грудня 1974 року. Він полегшив доступ до контрацепції, продаж контрацептивів, таких як комбіновані оральні контрацептиви, які були легалізовані в 1967 році.
Читайте також: Право на вибір: у Польщі вимагають переглянути заборону абортів
Другий, ухвалений 17 січня 1975 року, легалізував аборти у Франції. Це була її найважча політична ініціатива, завдяки якій Вейль стала відомою. Дебати щодо абортів були для політикині особливо важкими, тому що ті, хто виступав за заборону абортів, почали агресивні особисті напади на Вейль та її родину.
Після смерті Сімони Вейль президент Європейського парламенту Антоніо Таяні виступив із промовою, де назвав політикиню «великою президенткою Європейського парламенту, совістю ЄС, борчинею проти антисемітизму та захисницею прав жінок». Її послання про жінок та антисемітизм залишається актуальним досі. У липні 2018 року її останки були поховані в Пантеоні в Парижі. Вона стала п’ятою жінкою, яка отримала цю честь.
Ніколь Фонтейн
Ніколь Фонтейн була французькою політикинею, що двічі обіймала посаду віцепрезидентки Франції (із 1989 по 1994 і з 1994 по 1999 рік). Окрім цього, вона була членкинею Європейського парламенту (із 1989 по 2004 рік) та другою жінкою-президенткою Європейського парламенту (з 1999 по 2002 рік).
Упродовж своєї політичної кар’єри Ніколь рішуче захищала права жінок і гендерну рівність, просуваючи ці питання в адженді ЄС. Також виступала посередницею в укладенні угод між Європейським парламентом і державами-членами щодо двох молодіжні програми ЄС (Socrates і Youth for Europe). Її дипломатичні здібності отримали широке визнання.
У 1999 році The Economist описав її як «шукачку консенсусу, творительку коаліції, примирительку, яка ніде не почувається більше вдома, ніж у візантійських коридорах Європи, залучаючи міжпартійну підтримку, виблискуючи усмішкою, схиляючи піти на компроміс».
Невтомно працюючи задля діалогу та миру, Ніколь зібрала президентів ізраїльського та палестинського парламентів для історичного рукостискання в Страсбурзі в 2000. У квітні 2001 вона запросила віце-президента Афганістану, командувача Ахмада Шаха Масуда відвідати Страсбург, аби розповісти про ситуацію в своїй країні. Ніколь була особливо стурбована тяжким становищем афганських жінок. Наступного місяця вона запросила трьох жінок, які таємно втекли з Кабула, до Європейського парламенту, щоб ті дали свої свідчення. Ніколь назвала цю зустріч одним із «найзворушливіших моментів» свого президентства.
Анна Лінд
Анна Лінд була шведською політикинею та дипломаткою, членкинею шведського Риксдагу (парламенту) із 1982 по 1998 й з 1998 до своєї смерті у 2003 році. Із 1991 по 1994 вона була Комісаркою з питань культури та навколишнього середовища та заступницею мера Стокгольма. У 1994 році, після перемоги соціал-демократичної партії, прем’єр Швеції призначив її до свого кабінету міністеркою навколишнього середовища, а з 1998 по 2003 рік Анна працювала міністеркою закордонних справ Швеції. Здобувши впливових друзів у всьому світі як президентка Шведської соціал-демократичної молодіжної ліги, Анна Лінд палко підтримувала міжнародну співпрацю через ООН і ЄС.
Однією зі спадщини Лінд стала її робота над законодавством ЄС щодо небезпечних хімічних речовин. Вона також закликала до створення спільної стратегії ЄС проти кислотних дощів.
Пік її кар’єри припав на головування Швеції в ЄС на початку 2001. Анна була головою Ради міністрів іноземних справ ЄС і відповідала за представлення офіційної зовнішньополітичної позиції ЄС. Під час подорожі разом із речником ЄС із питань зовнішньої політики та політики безпеки до Північної Македонії під час косовсько-македонської кризи їй удалося досягнути угоди, яка запобігла громадянській війні в країні.
У наш час активно працює Фонд імені Анни Лінд, завдання якого полягає у боротьбі з екстремізмом та радикалізмом, розвитку толерантності та емпатії і встановленні мирного культурного діалогу.
