Крістіна Бут — голова громадської організації «Бути», що підтримує людей у втраті. Тема смерті для неї — це особисто прожите горе і пошук нових сенсів після втрати близьких.
Крістіні було 9 років, коли помер її батько. Як сама каже, на той час вона взяла на себе роль дорослої.
«Бо я зрозуміла, що моя мама з усім не впорається, і мені здавалося, що я маю її підтримувати. Я не маю плакати, я маю бути сильною для моєї мами».
Згодом Крістіна Бут зіштовхнеться ще з однією болісною для неї втратою — смертю вітчима, який замінив їй батька. Їй тоді було 22 роки. І нове горе Крістіна проживала зовсім по-іншому, фактично в ньому розчинившись. Вона довго не могла оговтатися. І зіштовхнулася з тим, що все, що вона знаходила в інтернеті про втрату, було, за її словами, «недостатньо дружнім, недостатньо помічним»:
«До прикладу, я мала залишати якісь кілометрові заявки або телефонувати на гарячу лінію, на якій ніхто не відповідав. У статтях були якісь загальні поради, які не полегшували мій стан. Тому все, що я могла зробити, це дозволити цьому горю статися».
І тоді Крістіна замислилася: чому так мало в інформаційному просторі підтримки для людей у втраті? Коли людина у кризовому стані, їй важче знайти потрібну інформацію, контакти чи бодай зачекати, коли їй «колись» перетелефонують.
Це стало поштовхом до вивчення цієї теми з професійного боку, а згодом і створення громадської організації «Бути», місія якої — надавати підтримку людям у горюванні.
Ми поспілкувалися з Крістіною про те, як допомагати людині у втраті, чому не варто говорити фраз на кшталт «час лікує» і як подбати про себе в цей непростий час.
Тримати біля себе так звану «скриньку самодопомоги»
Чому варто говорити про втрату й говорювання?
Це про усвідомлений підхід до теми втрати і горювання. Про втрату важливо говорити, коли нам боляче. Чому? Бо це допомагає. Коли людина усвідомлює, що з нею відбувається, її почуття провини, яке часто трапляється в горі, зменшуватиметься. Людина розуміє, що відбувається з її тілом, через які етапи горя вона проходить.
Мати усвідомлений підхід — це тримати біля себе так звану «скриньку самодопомоги» — ті методи, правила, ритуали, які помічні саме вам. А ще знати, куди можна звернутися за допомогою: до рідних, найближчого кола друзів або ж фахівців/-чинь, що надають психологічну допомогу.
Коли ж людина не має цієї усвідомленості, вона намагатиметься пройти все сама. А це дуже важко.
Або ж піти у бік самозвинувачення, відчуття постійної провини «я щось зробила не так», «я не врятував», «я не достатньо хороша», «я не достатньо швидко даю цьому раду». А це деструктивно, заважає процесу зцілення.
В українській мові частіше вживається іменник «горе». Хоча я радше б говорила про горювання як про процес, певну дію, етап, через який проходить людина. Ось тут у неї падіння, тут — злет, тут вона майже зцілилася, а там знову впала на дно.
Слово «втрата» означає такий стан, через який людина проходить, коли зіштовхується з тим, коли щось втратила. І це не завжди про смерть близької людини. На жаль, повномасштабне вторгнення показало, що втрати бувають різні. Втрата будинку, втрата рідного міста, роботи, близької людини, і не тільки внаслідок смерті, а й розлучення. Втрата власної ідентичності — хто я? Ба, навіть втрата планів на майбутнє.
Є ще «вторинні втрати». Наприклад, я втратила близьку людину, яку кохала. І разом із розлукою/смертю цієї людини я зазнаю вторинних втрат – наші з нею спільні плани на майбутнє, наш поділ побуту, наша відповідальність за дітей, наші затишні вечори з улюбленим фільмом і смаколиками.
Це широка тема для розмови.
Соломинкою надії може бути віднайдення себе нового або нової, розуміння «заради чого» жити далі
Чи після горювання є світло в кінці тунелю? Адже матір, яка втратила сина чи дочку, не поверне собі дитину, або ж дружина – чоловіка, а дитина — батька.
Ні, не поверне. Але я спробую через деякі приклади дати соломинку надії.
Є таке поняття, як «дуальна модель проживання втрати», що позначає два паралельних процеси. Перше — це усвідомлення, що я втратив/-ла, розрив зв’язків із цією людиною. І прийняття того факту, що так, як було, вже не буде.
Водночас, і це друге, триває процес відновлення після втрати: встановлення соціальних зв’язків, віднайдення нових сенсів, розуміння своєї нової ідентичності. І от соломинкою надії в темні часи може бути процес відновлення, віднайдення себе нового або нової, розуміння «заради чого» жити далі.
Нерідко чую: «А скільки ж має минути часу?». І тут немає точної відповіді. Горювання і втрата – індивідуальні, у різних людей – різні досвіди. Вважається, що «нормальний процес горювання» (і слово «нормальний» я беру в лапки, бо це вкрай чутливі та відносні речі) триває рік. Якщо минає більше часу, а людина досі заперечує втрату (наприклад, говорить, що «це неправда», «я не згодна із цим»), це може свідчити про ускладнене горювання.
Читайте також: Допомога тим, хто вціліли: як підтримати потерпілих від сексуального насильства
Важливо сказати, що ускладнене, затяжне горювання порушує життєдіяльність людини. Коли людина перестає про себе піклуватися, відгороджується від усього світу, звільняється з роботи і нічим більше не займається, перестає робити буденні речі тощо.
Якщо бачите, що близька людина в цьому стані, — з такою реальністю не варто погоджуватися. Очевидно, слід дуже м’яко, але подбати про людину, знайти комфортний для неї спосіб підтримки й проходити цей шлях разом. У таких випадках бажано звертатися по допомогу до кваліфікованих фахівців або фахівчинь.
Водночас важливо не квапити людину, не змушувати, а допомагати їй робити «правильні» речі. Наприклад, добре поїсти, вчасно лягти спати, почистити зуби чи розчесатися. Також не агресувати, коли вона відмовляється прийняти вашу допомогу. Та показувати їй, що вона все-таки не одна.
Допомоги забагато не буває
Крім особистого досвіду, що ще тебе спонукало піти з журналістики і створити громадську організацію?
Мабуть, два моменти. Це вивчення теми, бо вона особисто мене дуже хвилювала, але я не наважувалася надавати допомогу людям у втраті, бо почувалася «самозванкою». Я ж журналістка, а не психологиня за фахом.
І друге — повномасштабне вторгнення 24 лютого, коли болю від втрат стало так багато. Тоді я зрозуміла: допомоги людині у втраті забагато не буває. Відтак я ініціювала проєкт підтримки «Мара», який у першу чергу був інформаційною платформою для людей, що горюють.
Згодом я сама пройшла навчання на доулу смерті. Це фахівчині, які готують людину до того, що з нею може статися. Я дуже хотіла вчитися, тож подалася на стипендію, бо самостійно не змогла б оплатити навчання. Це американська організація International End-of-Life Doulas Association (INELDA), тому я навчалася з другої ночі до п’ятої ранку. І це був потужний досвід із точки зору усвідомлення сенсу життя, а також роботи з людьми, які помирають, які знають про те, що в них є невиліковна хвороба. А також із тими, хто зіштовхнувся із втратою в житті. Навчання дало мені змогу допомагати практичними рекомендаціями людям, які зверталися до нашого проєкту по допомогу.
Ми з колегами також організовували різні вебінари, проводили групові зустрічі для жінок «Сяяти», надавали індивідуальні консультації. А ще багато писали до нашого мікромедіа PlatformaToBe. Зрештою ми заснували громадську організацію «Бути».
У проживанні втрати важливо розуміти, що я не одна, що поруч є люди, які вже пройшли цей шлях. І вони впоралися, вони можуть бути разом зі мною, можуть сказати: «Ти чудово даєш собі раду, ти молодчина, продовжуй (або не продовжуй — роби так, як тобі краще)».
У вечірній сукні й верхи на коні
Ти згадала про доул смерті. Це нова для України професія. У чому її цінність?
Доули смерті поряд біля людини, яка готується померти. Доула не бере вас за руку і не переводить через цей шлях. Але вона з вами, коли ви в цьому процесі. Доула не вирішує за вас, як краще вчинити. Але доула розмовляє з вами, чує, що ви хочете і як ви цього хочете. І доула поважає ваш вибір.
Коли я навчалася на доулу смерті, чимало практик мала «перевірити на собі». І мені надзвичайно відгукнувся legacy project — проєкт спадку. Його суть у тому, що доула розпитує людину, що для неї було найціннішим у житті, які моменти були найкращими, про спогади з дитинства, перше кохання… Це довга розмова про життя. І наприкінці цієї розмови доула запитує: «Як би вам хотілося запам’ятатися для інших?»
Скажімо, людина любила готувати їжу, тож хотіла б лишити кулінарну книжку з власними рецептами. Або все життя захоплювалася зйомками. Нехай це було непрофесійно, але в її комп’ютері купа кадрів. Із цього можна зробити якийсь документальний фільм або фотоальбом. Це і є її проєктом спадку. Головне — усе це виходить із побажання людини, яка помирає, з тих моментів, які вона вважає цінними. Потім цей проєкт спадку можна передавати з покоління в покоління, продовжуючи таким чином життя цієї людини.
Пригадую, як мене запитали, як би я хотіла, щоб мене пам’ятали. І мені спочатку важко було відповісти. Зрештою я сказала: «Я хотіла б мати збірку моїх журналістських публікацій, але щоб біля цих текстів були мої фото у пишних вечірніх сукнях, і щоб я була в цих сукнях верхи на конях. Чи не матиме це абсурдний вигляд?» На що колега відповіла: «Уяви, як твої нащадки дивитимуться на цей спадок і думатимуть: «О, а вона таки мала почуття гумору».
Ми виберемося із колективної травми
Крістіно, мене все ж непокоїть одна річ. Те, що ти говориш про підготовку людини до смерті – це коли людина прожила багато-багато років. Вона в своєму домі, оточена близькими, у неї є її кімната, наповнена спогадами… Але я ніяк не можу цю матрицю накласти на ту жорстоку реальність, у якій ми перебуваємо в Україні. Війна нас вирвала з нашого дому, з наших спогадів, розлучила з нашими близькими. Як впоратися з таким великим болем, який проживають сьогодні українці та українки?
Коли ми говоримо про цю гостру втрату, про яку ти питаєш, тут має місце кризова допомога. Так, ми залучаємо фахівчиню, яка має освіту й досвід надавати такі кризові консультації.
Читайте також: Солідарність під час війни: ініціативи, які допомагають жінкам в Україні
Відповісти на твоє питання я хочу словами травмотерапевтки, чудової психологині Надії Локоть із організації «Фенікс». Якось вона сказала, що в Другу світову війну наші дідусі та бабусі ще не знали, що таке психологічна допомога і як себе підтримати. Будьмо чесними, вони не знали про якісь допоміжні практики. У них не було таких можливостей, які нині є в Україні. І це стосується не тільки фізичної безпеки, а й насамперед психологічної. А в це нас є. І це якраз надія на те, що ми виберемося із колективної травми, ми зможемо її разом прожити і знайти спільний шлях виходу із цього.
І найперша наша допомога одне одному, це говорити: «Я тут. Я поруч. Чим я можу допомогти?»
«Відчепіться від людини»
Чи є якісь умовно правильні моделі горювання? Пригадую, як дитиною неодноразово на цвинтарі чула розмови про те, як хтось плакав «не так» або пам’ятник із «не такою» фотографією поставив…
Правильного способу проживати горе не буває. Бо, як я казала, горе – індивідуальне. Тут хочеться різко сказати: відчепіться від людини!
Я часто натрапляю в соцмережах, як до вдови якогось військового приходять у коментарі й розповідають, що вона якось «не так» живе. Слухайте, якщо саме це допомагає їй, то, будь ласка, дайте їй спокій. Вона і без ваших коментарів переживає важкий період. Якщо їй манікюр допомагає почуватися хоча б трішки краще, хай вона його зробить. Якщо подобається саме такий пам’ятник, ніхто нікого не має у цьому зупиняти.
Єдине, на чому б я наголосила: щоб проживання горя все-таки не було самодеструктивним. Іншими словами, не дуже добре, якщо горюючий чоловік чи жінка починає вживати алкоголь або наркотичні речовини.
«Час лікує» — це токсична фраза
Які слова недопустимі в розмові з людиною, яка горює?
О, це довгий список!
Час лікує. Це токсична фраза. З часом справді навколо втрати життя «наростає». З’являються нові друзі, нові життєві події, набувається нова ідентичність людини. Якщо час розглядати із цієї позиції, то гаразд, час лікує. Але саме ці слова в момент кризи ніяк не допоможуть людині. Бо лікують люди, які є поруч, лікує процес проживання горя. І що, врешті, ви хочете почути у відповідь? Щоб вам сказали: «Дякую, стало легше…»
Також досить часто кажуть, що «я тебе розумію». Це теж не найкраща підтримка. Бо ви не можете розуміти контексту, в якому людина зараз перебуває. Ви достеменно не знаєте, наскільки близькі були ці люди, не розумієте, які вторинні втрати і скільки «додаткового» болю. Те, що ви прожили своє горе так – яким би важким воно не було, і ніхто не заперечує цього, — але ви не можете розуміти, через що проходить інша людина в схожому з вами горі. «Я тебе розумію» для людини у горі може звучати навіть знецінююче та неприємно.
Іншою фразою-табу я б назвала питання «що ти відчуваєш?» Людина може не знати, що з нею зараз відбувається, або не може описати словами. «Я відчуваю порожнечу», — це часом усе, що можна відчувати. І навіть якщо вона відповість, що ви робитимете із цими знаннями і як зможете допомогти?
Дозволяйте людині плакати, сльози допомагають вивільнити емоції
Важливо також не впадати в жалощі. Є велика різниця між жалем та співчуттям. Якщо співчуваєте, відчуваєте емпатію, то можете допомогти. Коли ж людину жаліють, вона ніби втрачає свою суб’єктність і стає лиш об’єктом, який потрібно погладити по голівці, а ви начебто вивищуєтеся.
Хотіла б також порекомендувати не вживати фрази на кшталт «рухайся далі», «ти маєш жити», «ти маєш жити далі для…» і перерахунок, для кого саме. Не варто про це говорити прямим текстом, тим більше, коли людина тільки-но втратила когось із близьких. Дозвольте людині пройти через цей момент, прожити всі ці складні відчуття, які в ній зараз вирують.
Читайте також: «Ніколи не пізно почати життя спочатку»: як працює департамент захисту прав жінок на Буковині
Коли я горювала за названим батьком, мені близька людина ледь не інструкцію написала, що я маю робити і заради чого жити. Так, я вдячна за турботу, але ця інструкція мені ніяк не допомагала.
Нерідко мені казали: «Не плач!» Але я хотіла плакати! Дозволяйте людині плакати, бо сльози допомагають вивільнити емоції.
Також не намагайтеся заспокоїти жінку, яка щойно втратила вагітність чи дитину, фразами на кшталт «ти молода, народиш ще», дружину, яка втратила чоловіка, — «він помер героєм», або ж дитину — «твоя бабуся дивиться на тебе з хмаринки, як ти поводишся». Цей список порад, гадаю, кожен може продовжити із власного життя…
Погоджуйтесь надавати допомогу тільки тоді, коли ви впевнені, що можете це зробити
Крістіно, дякую за ці рекомендації. А що ж говорити в такому разі?
Просто бути – гарний варіант. Бути поруч. Ще важливо допомагати людині, наприклад, в якихось побутових речах.
Я рекомендую книжку Люсі Гон «Чого нас навчила Еббі» всім, хто проходить крізь процес проживання горя. І для тих, хто хоче зрозуміти людину, яка горює. Це книга про матір, яка втратила свою доньку. І вона пригадує, що в перший час, коли їй було надзвичайно важко робити побутові речі, їй дуже допомагали сусіди, друзі, знайомі. Деякі приносили їжу, хтось прибирав у домі… І ось такі ніби прості речі, які не вимагають від нас багато зусиль, можуть бути корисними.
Але найперше слід обережно спитати: «Що я можу для тебе зробити?» Утім, варто розуміти, що людина може не знати, що їй треба, тому нічого і не скаже. Будьте терплячими. Ця людина не невдячна, вона справді не може сформулювати свої потреби. Але ви можете запропонувати якісь конкретні варіанти: «я можу заварити чаю», «я можу щось купити в магазині», «я можу допомогти з організацією похорону», «я можу побути поруч і мовчати»…
Я згадувала вже про співчуття та емпатію. У цьому вам допоможуть такі фрази: «Тобі боляче», «я з тобою поруч», «якщо тобі треба допомога, я тут», «якщо треба вислухати, я буду з тобою»…
Ще один зі способів допомогти –– це якісь теплі спогади. Наприклад, як ви разом їли морозиво, гуляли парком, проживали якісь спільні моменти. Спогади корисні, вони дозволяють попрощатися з людиною, якої вже нема. Але і тут треба діяти обережно, тому що спогади можуть викликати чергову хвилю болю.
І чи не найважливіше. Коли ви вирішуєте допомогти, пам’ятайте про власні ресурси. Горе виснажує людину у втраті. І її горе може виснажувати вас. Розраховуйте на свої сили, дбайте про себе, погоджуйтеся надавати допомогу тільки тоді, коли ви впевнені, що можете це зробити.
Ірина Виртосу
Стаття підготовлена в межах реалізації проєкту HALLI 2.0 за ініціативи Мережа захисту національних інтересів «А Н Т С» та фінансової підтримки NED
