Очільниця Добрянської територіальної громади Світлана Бицько розповіла про свій досвід роботи в умовах повномасштабного вторгнення.
Очолювати громаду під час повномасштабного вторгнення — непросте випробування. Особливо коли ви живете на Чернігівщині, біля кордону, і одними з перших відчуваєте ворожі удари. Саме в таких умовах працювала голова Добрянської громади Світлана Бицько. Ворожі обстріли, дефіцит їжі та ліків, підпали, нашестя підозрілих осіб та неймовірний стрес — із цим їй довелося зіткнутися після 24 лютого.
«Громада тоді згуртувалася. Було усвідомлення однієї біди. Всі розуміли, що тільки разом ми можемо її подолати. На той час нас дуже рятувала ця згуртованість. Ми разом обговорювали проблеми і разом їх вирішували», — каже Світлана Бицько.
Вона розповіла виданню «Жінки — це 50% успіху України», як це — очолювати прикордонну громаду під час повномасштабної війни та вирішувати всі проблеми воєнного часу.
Ми не вірили, що буде повномасштабне вторгнення
Добрянська громада на Чернігівщині, біля кордону з Білоруссю. Утворена була 24 квітня 2019 року. На той момент Світлана Бицько працювала секретаркою Добрянської селищної ради. У жовтні 2020 року пройшли місцеві вибори на посаду голови, на яких вона здобула перемогу.
«То була моя дитинка — ця громада. Бо я дуже хотіла її, плекала. Ми чотири рази ініціювали об’єднання, вмовляли колег. Пройшли дуже складний шлях до створення громади. Тому працюю там, де хотіла», — каже Світлана.
За її словами, у 2021 році завдяки децентралізації громада почала жити насиченим, інтенсивним життям. Близькість до кордону була перевагою, а не джерелом занепокоєння. Адже це транзитна громада — суттєві податки з митниці наповнювали місцевий бюджет, а зручне розташування та наявність міжнародної траси приваблювала підприємців. Громада відбудовувалася, люди планували своє майбутнє. Про можливість повномасштабного вторгнення ніхто навіть не думав.
«Напружувало, що в січні 2022 журналісти почали активно їхати до нас в громаду. Вони запитували: «А ви боїтеся війни? Як готуєтеся?». Ми не сприймали цю інформацію, не вірили, що таке може відбутися. Жодних сигналів від влади зверху не надходило. Тому з гумором ставилися до таких питань, думали, що медіа хочуть зробити сенсацію на тому, чого немає. Але відбулося те, що відбулося», — каже Світлана.
Працювали у вкрай стресових умовах
24 лютого вже близько п’ятої години ранку мешканців розбудили потужні вибухи. Одразу до Світлани почали телефонувати мешканці громади. Люди були налякані, їм потрібно було зрозуміти, як діяти далі. Вже за півтори години жінці вдалося зібрати людей — керівників установ, голів підприємств та просто активних представників громади. Як виявилося, до вторгнення ніхто не був готовий. Укриття залишалися необлаштованими, а жодних рекомендацій, як діяти в таких умовах, не було.
«Довелося одразу зайнятися укриттями, більшість із яких була непристосована. Був дуже напружений період, коли мешканці не розуміли, що відбувається. Могла виникнути паніка, а цього не можна було допускати», — каже Світлана Бицько.
Тим часом ворог уже зайшов в Україну через сусідню громаду, на околицях стояла техніка окупантів. Кожного ранку гуркіт був неймовірний. Було незрозуміло, чи ворог вторгнеться до Добрянської громади, чи проїде повз. До того ж, окупанти нагадували про себе постійними, часом вельми інтенсивними обстрілами. Тому працювали у вкрай стресових умовах.
Це був не той хліб, до якого всі звикли
Насамперед очільниця громади почала вирішувати проблему з хлібом, який зник у перший же день із полиць магазинів. На жаль, виїхати до найближчої громади було неможливо — центральна міжнародна траса вже була підірвана. Тоді Світлана запропонувала місцевим підприємцям приміщення колишньої пекарні. Залишилося тільки привести її до ладу.
«Постало питання, з чого випікати хліб. Зерно ми мали, але молоти ні на чому було. Спорудили власноруч млин, кілька разів те зерно перемелювали. Борошно виходило не далеко вищого гатунку. Не було ні дріжджів, ні цукру, ні солі. У когось було біле борошно, в когось — сіль чи масло. Дівчата з чого могли, з того й випікали. Звичайно, це не той хліб, до якого всі звикли. Але все-таки він був, хоча й у невеликій кількості», — каже Світлана.
Викликів було багато. Потрібно запустити водопровідну мережу і немає світла? Шукайте генератор. Немає пального? Значить, треба десь добути. Благо, що місцева АЗС виручала громаду і давала пальне. Люди перебували в постійній напрузі. Гарантувати їм хоча б день-два стабільності ніхто не міг. Бо як забезпечити її в таких умовах — незрозуміло.
Читайте також: Надія Слухай: Найважливіше — любити країну, людей і свою роботу
У такому ритмі я забувала про день і ніч
Чоловік Світлани — військовий. Його відразу передислокували на оборону Чернігова. Вдома двоє дітей. Вони вже підлітки, але в такий час їх небезпечно було залишати самих удома. Тож доводилося одночасно і виконувати свої обов’язки, і дбати про безпеку дітей.
«У такому інтенсивному ритмі я взагалі забувала про день та ніч. Добре, що родичі допомогли мені з дітьми. Але в громаді цей постійний стрес, напруження… Не вистачало ліків. Люди різні — хтось інсулінозалежний, хтось астматик. Гіпертоніки теж залишилися без ліків. І діставати їх дуже складно. Кожен день хтось приходив із якимось питаннями: у когось закінчилися продукти, хтось не міг додзвонитися… Це забирало дуже багато часу», — каже Світлана.
Вона пригадує, як у березні вирішила робити такі собі ранкові наради, щоб згуртувати людей.
«Сама можливість піти, поспілкуватися, побачити інших, почути якісь думки, мабуть, трошки стимулювала, заспокоювала. Стало зрозуміло, що не вистачає інформації. А якщо люди почнуть її черпати в інтернеті? Мобільні мережі сусідньої держави могли також покривати територію громади і поширювати неправдиві новини. Тому ми почали збирати ранкові наради. Туди часом і 150, і 200 людей приходили. Ми доповідали про те, що відбувається в Україні. Зачитували з офіційних джерел, яка ситуація на фронті, яка ситуація в сусідніх громадах, що там відбувається, як живуть люди», — каже Світлана.
Жителі організовували загони самооборони та патрулювали вулиці вночі
«На самому кордоні залишилося майно наших військових. Їх передислокували. Наші чоловіки казали, що цю техніку потрібно виводити, бо її можуть захопити. Було трохи лячно. Але довелося вилучати це майно. А також особисті речі, одяг, паспорти, телефони. Не можна було допустити, щоб вороги захопили цю амуніцію, щоб вони мали можливість переодягатися в диверсантів. Тим паче, що багато нових людей у громаді з’являлося. Вони часто мігрували з Білорусі, адже кордон не був закритий», — пригадує Світлана.
Деякі візитери навіть заявляли, що нічого не знають про війну. Інші ж, дізнавшись про бойові дії, поспішали повернутися назад. Також до громади заходили вельми підозрілі особи. Причому одразу не зрозуміло було, чи це звичайні люди, чи заслані диверсанти. Місцеві таких зупиняли, перевіряли документи. Але їх наявність ще нічого не гарантувала, адже документи можна було підробити.
«У якийсь період у нежитловому секторі почали виникати дуже несподівані пожежі. Переважно вночі. Або там люди не жили, або це була просто закинута будівля. Тут також згуртувалася громада, люди почали слідкувати. Бо зрозуміло було, що починаються підпали. Або це були сигнальні «аргументи», щоб щось комусь повідомити. Або просто щоб створити хаос. Був період, коли за невеликий проміжок часу сталися три чи чотири пожежі. Потрібно було на це реагувати», — каже Світлана.
За її словами, безпека стала актуальною проблемою громади. Не можна було піддавати людей ризику. Тому жителі організовували загони самооборони та патрулювали вулиці вночі. Вони слідкували, щоб до громади не проникали вороги, а місцеві — не дебоширили, давали відсіч мародерам.
Читайте також: Наталія Зубар: Документування воєнних злочинів — це марафон, а не спринт
Ми прийшли до кордону з Білоруссю і заспівали там гімн
«28 лютого ми ходили протестувати до кордону з Білоруссю через вторгнення. Багато мешканців тоді зібралися. Ми заспівали білорусам наш гімн. Щоб показати, що їх тут ніхто не чекає. Це такий яскравий момент в моїй пам’яті», — згадує Світлана Бицько.
А потім розповідає про сміливців, які їздили до окупованого Чернігова. Вони ризикували життям, минали всі блокпости, щоб врятувати тих, хто опинився в окупації. За словами жінки, багатьох людей удалося вивезти.
«Громада тоді згуртувалася. Було усвідомлення однієї біди. Всі розуміли, що тільки разом ми можемо її подолати. На той час нас дуже рятувала ця згуртованість. Всім було складно. Не всі були готовими до того, що не працюють магазини, що немає запасів продуктів. І не всі були однаково готовими на це реагувати. Часто виникали питання, як і за що жити. Коштів також не було. Це була проблема. Банкомат не працював. Навіть якщо вдавалося привезти до магазину якісь овочі, то у людей не було готівки, щоб їх купити. Доводилось налагоджувати бартерну систему та якось мінятися. Але тоді всі були разом. Ми разом обговорювали проблеми і разом їх вирішували», — наголошує очільниця громади.
Читайте також на сайті кампанії «Повага»: Євгенія Вірлич про життя в окупації: Учителька й журналістка — професії, про які не можна було зізнаватися
Російські військові зайшли до громади, коли відступали
До Добрянської громади ворог так і не добрався. Щоправда, росіяни перекрили шляхи, і певний час вона залишалася відрізаною від світу. Зайшов ворог уже під час свого відступу, коли напередодні окупантів розбили під Рівнопіллям. Росіяни трохи полякали своєю присутністю місцевих та спробували поцупити шкільний автобус. Щоправда, завести транспорт не змогли. На щастя, тоді ніхто з місцевих не постраждав, усі відбулися переляком. А вже згодом мешканці громади радо зустрічали українських військових.
«Ми були в одному зі старостинських округів, виїхали у справах. Зателефонував військовий, наш, місцевий. Він тривалий час був тут, а потім виїхав на бойові позиції. Попросив захопити з собою прапор України. «Потім побачите навіщо», — сказав. Ми приїжджаємо, а там наші вже на місці. Тоді було дуже багато радощів. Це, звичайно, було неочікувано. Вони з’явилися без попередження. То були наші прикордонники. Ми зрозуміли, що все більш-менш стабілізувалося. Наші військові повернулися», — пригадує Світлана Бицько.
Згодом у громаді з’явилися нові клопоти. Створили центр надання адміністративних послуг, запланували облаштування укриттів, приступили до ремонту доріг. Гостро постало питання кадрів. Бо складно зараз знайти фахівців, адже зарплати зараз не конкурентні.
«Наша громада дуже гарна, дуже живописна. Хочеться вірити в її світле майбутнє, що будуть люди, що будемо розвиватися. Але трохи тенденція засмучує. Є відтік населення. Не дуже суттєвий, але все таки є. А третій рік дистанційного навчання призвів до того, що батьки вирішують перевести дітей до інших шкіл. Багато за кордон повиїжджали. Це тенденція не тільки прикордонних громад, а взагалі всієї України. Зменшення населення. Ми це гостро відчуваємо. Але сидіти склавши руки не збираємося», — наголошує Світлана.
Не можна втрачати віру
За словами Світлани Бицько, сьогодні головний пріоритет — це армія. Разом із колегами вона допомагає військовим усім, чим може. Виділяють кошти з бюджету громади, залучають благодійні внески чи просто плетуть сітки. Бо зараз саме військові мають бути найбільшим пріоритетом для суспільства.
«Не всі так вважають. Якесь суспільство розбалансоване, всі зосереджені на якихось особистісних питаннях. І часто багато хто просто забуває про війну. Але не можна цього зараз робити. У мене чоловік військовий, два племінники у війську. Син пішов у військовий виш після 11 класу. Тому ця тема мені близька та знайома… Скажу одне — немає нічого ціннішого за людське життя та здоров’я. Усі інші питання вирішуються. Я це так сприймаю. Як і в перший день війни сприйняла як факт те, що відбулося», — каже Світлана.
І визнає, що досвід повномасштабної війни вплинув на мешканців громади. Він зробив всіх жорсткішими, адже умови військового часу того вимагали. Перші місяці взагалі були дуже непростим період в емоційному плані.
«І тоді, і зараз допомагає віра в Україну, віра в те, що ми сильні, що ми на своїй землі. Дуже суттєвою є підтримка від друзів та колег в Україні та за кордоном. Тож хочу сказати одне – людина не повинна зупинятися. Вона постійно має рухатися. Жодним чином не можна зупинятися, не можна втрачати віру в майбутнє. І якщо кожна людина відшукає в собі особтсьту силу, якщо ми будемо свято вірити в те, що все буде добре – тоді нас ніхто не здолає», — переконана Світлана Бицько.
Юлія Гуш
