Політично активні жінки часто потерпають від тиску та цькування. Особливо ці процеси загострюються напередодні виборів. Як давати відсіч, грамотно вибудовувати свою комунікаційну стратегію і використовувати правові механізми для захисту – про це йшлося під час дискусії, яку організував проєкт «Жінки – 50% успіху України» та ГО «Інститут розвитку регіональної преси» за підтримки Національного демократичного інституту.
Учасниці дискусії:
- Михайлина Скорик, політикиня, членкиня політради київської обласної організації партії «Голос», претендентка на посаду мера Ірпеня (Київська область);
- Наталія Озерянська, перша заступниця селищного голови Олександрівської ОТГ (Миколаївська область);
- Ольга Неманежина, очільниця «Ради жіночих ініціатив», гендерна експертка
- Олена Харитонова, юристка, доцентка кафедри кримінального права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого;
- Ярина Ключковська, фахівчиня з комунікацій, викладачка Львівської бізнес-школи;
Модераторка – головна редакторка проєкту «Жінки – 50% успіху» Леся Ганжа
#НеЦінаПолітики/#NotTheCost – кампанія проти проти насильства щодо політично активних жінок, що стартувала в Україні два роки тому. Її організував Національний демократичний інститут (НДІ) за ініціативи голови Ради директорів НДІ Мадлен Олбрайт в рамках глобальної кампанії #NotTheCost. Організатори запросили українських політикинь та активісток поділитися своїми історіями про тиск і насилля, що пов’язані з їхньою політичною чи громадською діяльністю. Проєкт «Жінки – це 50% успіху України» опублікував низку інтерв’ю про те, як жінки дають відсіч агресивним нападам, сексизмові та цькуванню.
Коли підступи під’юджують і додають сил для боротьби
Наталія Озерянська ранішезаявила, що потерпає через тиск із боку голови ОТГ. За її словами, посадовець заборонив їй здійснювати виїзні прийоми у віддалених селах, приписує собі її досягнення, нівелюючи її роботу, налаштовує проти жінки підлеглих, залякує їх. Навіть телефонує до людей і розповідає, чому варто підтримувати його, а не заступницю. Також, за словами Наталії, керівник вимагав видалити сторінку громади, яку заступниця створила в Фейсбуку. На думку Озерянської, причиною такої поведінки посадовця стало те, що він вбачає у ній конкурентку на міцевих виборах.
Читайте також: Наталія Озерянська про конфлікт із головою Олександрівської ОТГ: «Він думає, що має конкурентку…»
«Коли я проаналізувала свою історію, то зрозуміла, що потрібно вміти ідентифікувати такі речі. Бо насправді дуже багато жінок потерпають від цього, але вони не розуміють, що це тиск, звинувачення, залякування або коли тебе роблять невидимою. У таких випадках потрібно не відмовлятися від допомоги рідних, від підтримки своїх колег, а також, якщо є можливість, то обов’язково звернутися до фахівців і взагалі звертатися за допомогою, не замикатися в собі», – зазначила Озерянська під час дискусії.
Із нею погоджується Ольга Неманежина. Каже, що свого часу потрапила в схожу ситуацію, але їй так само було складно зрозуміти, що відбувається і назвати речі своїми іменами.
Читайте також: «Ольга Неманежина: «Якщо я зараз промовчу, то мене «з’їдять»
«У мене це був мобінг – цькування у трудових відносинах. Чорний піар, брудна кампанія – спочатку на рівні регіональних організацій через керівників політичної партії, які проводили бесіди між собою щодо мене або щодо моїх колежанок. На той час я була головою жіночого крила партії. В якийсь момент мене перестали запрошувати на партійні заходи, почали розповідати, наскільки я та мої колежанки непрофесійні, поширювали різну неправдиву інформацію… І все це сталося в той момент, коли я і моя організація були достатньо потужними. Тобто коли ти маленька, і вони не відчувають від тебе загрози, тебе тримають як таку собі «мавпочку», яка може сказати, що в нас в організації все добре з гендерною рівністю. А коли ти стаєш сильнішою – починаються проблеми», – пригадала Неманежина.
Згодом вона з однодумицями розробила курс лекцій про те, як сучасній жінці протидіяти проявам сексизму. Експертка наголошує, що кривдники мають нести відповідальність за свої вчинки, однак для цього жінкам, які потерпають від тиску і цькування, потрібно збирати докази.
Читайте також: «Рада жіночих ініціатив» запустила курс лекцій із протидії сексизму
«Як правило, мова йде про системні кампанії. І жінки, які мають політичні амбіції, повинні бути до цього готовими. Наприклад, робити скріни повідомлень у соціальних мережах, ходити на зустрічі не самій, а з близькими людьми, щоб були свідки, записувати аудіо та відео під час спілкування. Дуже важливо фіксувати факти, бо якщо ви йдете до суду, у вас мають бути якісь реальні докази. Адже всі пости можна швиденько видалити, як це було в моєму випадку. Добре, що я робила скріни, на всі засідання ходила з камерою і знімала, хто і що говорив», – зазначила Неманежина.
Про свій досвід боротьби із цькуванням та наклепами розповіла Михайлина Скорик. Її чоловік загинув в Іловайському котлі в серпні 2014 року. Опоненти політикині вирішили розпочати проти неї брудну кампанію, заявляючи, що жінка «не гідна звання вдови».
Михайлина пояснює, що політика в маленькому містечку дуже відрізняється від політики у столиці чи в інших великих містах. Тут поширюється багато пліток, і ніхто особливо не переймається тим, що правда, а що ні.
Читайте також: Михайлина Скорик-Шкарівська: «Ми не можемо дозволити собі проспати 2020-й рік»
«Усе почалося з публікації в муніципальній газеті. У ній мене засуджували за народження сина і за те, що поховавши чоловіка, я вирішила жити далі і мала нову родину. Це сталося чи в 2016 чи в 2017 році. А потім, чим активнішою я ставала, тим інтенсивніше цю публікацію передруковували та поширювали. І тут не працюють юридичні методи. Бо якщо ти починаєш спростовувати або подавати до суду, ти тільки привертаєш увагу до цієї публікації. Працює лише одне – ти спілкуєшся безпосередньо з людьми, вони пізнають якою ти є і перестають вірити пліткам. Це єдина технологія, якою дійсно можна захиститися у маленькому містечку. Я так і роблю. Я не приховую, що на річницю загибелі чоловіка в мене народився син, але при цьому я захищаю його приватність, бо політична кар’єра матері не повинна на ньому позначатися. І я звертаю увагу на те, що мій план стосовно міста і стосовно того, як я бачу зміни в Ірпені, не стосується мого приватного життя».
Політикиня зізнається, що всі злі підступи опонентів насправді її тільки під’юджують і додають сил для боротьби. Для того, щоб спокійніше реагувати на всі ці речі, вона провела роботу з родичами, пояснивши, як діяти в подібних ситуаціях. Також радить не реагувати відразу, а осмислити й зрозуміти, як опоненти хочуть використати ту чи іншу інформацію, і які це може мати наслідки.
«Крім того, я виробила правило, що не треба все це читати особисто, достатньо просто всіх поінформувати, і якщо про мене написали щось погане, мені обов’язково це перекажуть. Тож я отримую такі речі в скрінах або в переказах, і це набагато менше травмує», – говорить Михайлина Скорик.
Читайте також: Школа «Політика + медіа»: Поради для лідерок, як успішно взаємодіяти зі ЗМІ
Підсумовуючи, вона зазначила, що в політиці треба завжди бути готовою до будь-яких нісенітниць, які можеш про себе почути.
«Якщо заглиблюєшся в те, щоб усе це спростосувати, то ти просто загрузаєш у цьому болоті. Тому цієї осені ми хочемо нав’язати місту свій порядок денний, і змусити говорити про ситуацію всередні шкіл, про ситуацію з директорами, про те, як треба реально модернізувати місто, що таке плановий розвиток, а не про те, хто з ким спить і в кого чиї діти. Я б хотіла, щоб у нас більше думали про це, ніж про плітки», – наголосила політикиня.
«Треба нарощувати міцнішу, грубшу шкіру»
Про те, що і як говорити, на що реагувати, а що ігнорувати і взагалі – як діяти політикиням у публічній площині, розповіла фахівчиня з комунікацій, викладачка Львівської бізнес-школи Ярина Ключковська.
За її словами, універсальних рецептів немає, тож у кожній конкретній ситуації, якщо є змога, краще звертатися за допомогою до фахівців. Однак є ключові правила, яких варто дотримуватися.
50% записали важливі тези, що можуть стати в пригоді всім жінкам, які балотуватимуться на місцевих виборах.
Не атакують лише два типи політиків: тих, хто може всіх перекупити і в кого величезний медіаресурс, або тих, хто нікому не заважає. На них ніхто не витрачає часу й ресурсів. Тому якщо мета жінки – щоб її ніхто й ніколи не атакував, то нема сенсу йти в політику. Якщо вас не атакують, то ви нікому не потрібні, і ніхто вас всерйоз не сприймає. Якщо атакують – це комплімент, визнання вашої політичної ваги. Беріть це, і як в айкідо – перетворюйте у свою силу.
Комунікація в політиці завжди спрямована на формування певної репутації. Це про те, наскільки сприйняття людини співвідноситься із очікуваннями від неї. В нашому суспільстві вимог до жінки значно більше, ніж до чоловіка. Від неї очікують, що вона буде поводитися одночасно і як чоловік-політик, і як жінка, що іноді взаємовиключні речі. Щоб була сильною, але одночасно –жіночною. Одягалася красиво, але скромно, не демонструвала своїх принад або статків. Очікують, що вона буде матір’ю в своєму сімействі, і хорошою дружиною, але при цьому зможе керувати державою. Тому атакувати жінок будуть так чи інакше, і робитимуть це багато.
Читайте також: Блог Наталії Коваль// Будь депутаткою, казали вони…
Коли жінка йде в політику, їй треба не намагатися сподобатися всім. Це неможливо, надто в такому поляризованому суспільстві як наше. Комусь не сподобається політична приналежність до тієї чи іншої політичної партії, комусь – зовнішність, комусь – якесь необережне слово. В політиці домінують інтереси, а не симпатія чи добре серце. У нас жінки намагаються йти в політику, щоб робити добрі справи, знаходити застосування своїм талантам, але вони не враховують того, що політика – це брудна гра. Тому треба нарощувати міцнішу, грубшу шкіру і пам’ятати, що це про інтереси, а не про особистості.
Жінкам здається, що якщо вони роблять свою справу добре, то всі це оцінять, похвалять, підтримають і проголосують. Ні, так не буває. Чоловіки прекрасно це знають, і вони не очікують, що їх просто хтось похвалить і погладить по голові за те, що вони добре працюють. Ідучи в політику, треба дуже чітко усвідомлювати, що там має бути гра, в тому числі й комунікаційна, публічна і медійна. Вона має бути осмислена: мають бути цілі, план, дуже чітке розуміння того, хто мої прихильники, хто може за мене проголосувати, а хто ніколи цього не зробить. І треба розуміти, що треба прийняти правила цієї гри, і не чекати, що «мене просто оцінять, бо я хороша людина і гарно роблю свою справу».
Публічність – це двогострий меч. З одного боку – це дуже потужний захист і, звичайно, свою репутацію треба вибудовувати. З іншого боку – якщо перегнути палицю і створити забагато інтересу навколо своєї особи, то політикиня потрапляє ніби під медійну лупу. І тоді всі її недоліки стають значно більш очевидними. Тому публічність треба розуміти як ресурс, і ставитися до неї, як до ресурсу, тобто використовувати стратегічно.
Якщо вас публічно атакують, треба визначити, хто атакує і за що. Якщо за діло, треба визнавати свої помилки. Наприклад, одна з кандидаток у депутати сказала, що партія виступає за те, щоб усім чиновникам і депутатам підняти зарплати. Зрозуміло, що ця фраза набула великого негативного розголосу. Тут атакують за діло, і єдине, що можна робити – це перепросити, сказати «вибачте, сказала зопалу, не те мала на увазі». Іншої стратегії бути не може. Якщо ж атакують не за діло, тоді треба дивитися, чи варта та атака часу і зусиль.
90% того, що вам дуже прикро і образливо бачити, взагалі не потребує ніякої реакції. І тут від політикині потрібна емоційна зрілість і спроможність відрізнити, що просто прикро і неприємно (про зовнішність, одяг, вчинки з далекого минулого), а що насправді заважає рухатися вперед і досягати цілей. Я пам’ятаю, як колишня міністерка фінансів Оксана Маркарова презентувала бюджет у Верховній Раді, а фешн-блогери писали про її рожевий піджак. Це може й не було дуже приємно, але точно ніяк не заважало голосуванню.
Читайте також: Оксана Маркарова: «Коли чоловіку пропонують керівну посаду, він же не думає: «Ок, а хто завезе дітей у школу?…»
Ніколи не треба нападати на журналістів і блогерів. Треба давати відсіч тим, хто ініціював цю комунікацію, а не тим, хто транслює. Ще Марк Твен колись казав, що ніколи не можна сваритися із людьми, які купують чорнило бочками. Малися на увазі журналісти. Тепер вони вже чорнило бочками не купують, але сваритися з ними все одно не треба. Атакувати треба своїх опонентів, мобілізовуючи таким чином свою армію прихильників.
Як жінкам привнести у політику свій досвід, а не підлаштуватися під досвід чоловіків
Юристка Олена Харитонова зауважила, що дуже поширеною є риторика на кшталт «та хто там тим жінкам заважає йти в політику».
«Я дуже люблю назву вашого ресурсу «Жінки – це 50% успіху України». Тому що демократія без жінок – це лише половина демократії. Жінки становлять більш ніж половину населення нашої країни. Тобто демографічно ми в більшості, але юридично ми – меншина. Ми не залучені до процесу прийняття рішень такою самою мірою, як чоловіки, бо вони панують політиці і владі. Тому розмова про бар’єри, з якими стикаються жінки, мені видається дуже важливою…
Тут політологи часто використовують концепт «що важливіше – дорога чи водій?». Мовляв, не хочуть жінки «рулити» суспільством. Але насправді й дорога важлива. Коли жінка вирішує, чи іти їй у політику, тобто «обирає машрут», вона дивиться, яка якість дорожнього покриття: чи є вибоїни, ями, розмітка на дорозі, чи достатньо заправок і так далі. І жінка розуміє, що на цьому шляху вона часто стикається із проблемою браку ресурсів, а також тиском, цькуванням, мобінгом, булінгом… І все це дуже заважає.
Сама політична структура вибудувана таким чином, що політика – це публічне, а публічний простір завжди був закріплений за чоловіками. Жінки – це, як вважалося, кухня, церква, діти. Це приватне. А чоловіки – це публічне. Я вважаю, що саме цей принцип – домінування чоловіків у публічному просторі – якраз і впливає на рішення жінок, чи йти їм політичним маршрутом, чи ні», – заявила експертка.
Говорячи про правові інструменти боротьби із цькуванням у соціальних мережах, вона нагадала про антидискримінаційне законодавство України, а також про закон про захист персональних даних і про адміністративну відповідальність за його порушення.
Читайте також: Блог Олени Харитонової/ Впавши з корабельної сосни, можна зламати політичний карк
«У нас є в Кримінальному кодексі норма, яка регулює питання, пов’язані з втручанням у приватне життя, із забезпеченням охорони недоторканності приватного життя, і ці всі механізми можуть бути задіяні, тому що кібернасильство – це теж насильство. Але треба пам’ятати, що будь-які дії, пов’язані із заподіянням шкоди, треба буде довести. Натомість коли мова йде про психологічні речі, то відслідкувати, зафіксувати і довести шкоду часто доволі складно, тому правові механізми тут мають діяти із іншими інструментами», – пояснила Харитонова.
Вона також порадила мати помічника чи помічницю, які будуть відслідковувати негативні коментарі, сортувати їх та аналізувати.
«Ми часто говоримо про психологічну готовність до тиску, але мені здається, що якщо на цьому акцентувати, то жінки ніколи не підуть у політику. Бо ніхто до цього не може бути готовим. Ні в кого немає залізного панциря. Тому я би сказала інакше: не треба боятися вразливості. Політика – це не обов’язково сила. Плітика – це передовсім вплив».
Експертка пригадала історію журналістки й активістки Джейн Джекобс із Нью-Йорка, яка активно боролася проти перебудови Гринвіч-Віллидж, зіткнувшись із головним архітектором міста Робертом Мозесом.
«Джейн із дитиною та з іншими мамами вийшла до забудовників і сказала, що «доки тут стоїть гойдалка, на якій гойдав мене мій тато, і на якій я зараз гойдаю мого сина, доти це моє місто». І фактично жінки з дітьми тоді зупинили всемогутнього забудовника. Жінки мислять по-іншому, і в цьому плюс. Цього ми й прагнемо – привнести у політику свій досвід, а не підлаштуватися під досвід чоловіків», – підсумувала Олена Харитонова.
Вікторія Кобиляцька, 50%
